– Який? Там двоє корефанів і дві дівки. Який?
– Отой, рудий із пляшками в обох руках. Він її кинув, як вона осліпла. Юрочка її скрізь водить, і ще здалеку, як побачить батька, переводить її на інший бік вулиці.
– Це йому мати так сказала?
– Ні-і… – Санітарка Анастасія заперечливо крутить головою.
– Звідки ви знаєте?
– Я його якось спитала, коли він привів матір до лікаря. Він сидів і чекав, поки мати була в кабінеті. Я його й спитала. А він мені знаєте, що відповів? Каже: «Мама мені ніколи не говорила, хто мій батько. А мені пацани з двору його показали».
Тим часом весела компанія спускається вниз по вулиці, а Юрочка-поводир переводить матір через шосе на зупинку, де ми стоїмо.
Санітарка виймає із пластикової торби жменю горіхів.
– Щиро дякую! Горіхи я люблю! – Ми водночас із нею беремо по два невеличких горіха і, дивлячись одне на одного, розчавлюємо шкаралупу. Я вибираю дрібне зерня. – Але й смачні ваші горіхи. Але чого вони такі дрібненькі?
– Бо здичавілі.
– …?
– Це із хутора мого дядька. У нього був хутір на Жане, там, у паді. То він все коло куреня засадив горіхами. Вийшов справжній горіховий гай, як дерева зросли.
– Я там у «паді» на Жане був. Ой, яка там краса! Просто під просадом Жане так і плюскотить з каменя на камінь. І горіхові дерева височенні, як щогли вгору витяглись. То це вашого дядька горіховий гай на Жане?
– Був колись дядьків! Ми туди до нього ходили по кавуни й дині. Знаєте, там лисиці та вовки виїдали кавуни й дині. Я раз сама бачила – лисиця просто влізла в здоровенний кавун і з того кавуна тільки задні ноги та хвіст стирчать. І ще бачила, як лисиця половину дині кудись тягла. Диня все в неї падала на землю. А вона диню носом штовхала, а потім зубами прихоплювала й далі тягла, поки вона знов не падала… І ще дядько вирощував найкращі в околиці кавуни. І найперші. У Новоросійську дядькові кавуни з руками відривали. Ні, сам він не возив. Цим займались дід та баба. У нас була гарба й добрі воли. Закладали сіно, вантажили кавуни, запрягали волів. Дід залазив на передок, умощувався на сіні й розпалював люльку. Баба бралася за налигач і вела волів до самого Новоросійська. Баба веде волів, а дід собі розлігся на возі, люлечкою попихкує…
– ???
– Так було заведено. Дід же був козак! Правда, не кубанець, а дончак. Нарваний був чоловік, мій дід! Його круг із станиці викинув. І його сюди ніби в заслання відправили. Тут він на хохлушці з Херсона одружився. Вона сюди на заробітки прийшла. Я на неї схожа – чорнява… Коли діда ховали, отам на горі один старіший козак переломив дідову шашку й кинув у могилу. Як наш дід ту шашку зберіг, не збагну, коли тут усіх козаків трусили й висилали.
– А чого шашку зламали й кинули до могили?
– Бо на дідові його рід утинався. Не поталанило йому – бабуся тільки двох дівок привела. Тобто мою маму й тітку. Моя мама вийшла заміж за іногороднього, за кацапа, а тітка – за хохла. Добрий був хазяїн. Усе було в хазяйстві! Такий хутір облаштував, що куди там! Дід його любив. Бувало, як напідпитку, то хвалить дядька: «Хоч ти і хохол, а от фарт у тебе козацький!» Та й дядькові, урешті-решт, не пофортунило. У тридцять третьому тут голоду не було. Та й хутори чогось не чіпали. Може, тому, що їх не більше десяти всього й було? Не знаю, я тоді була ще мала. Хто прорвався через пости на Кубані, той тут уже не пропав. Тут хіба такі були ліси, як зараз? А в лісі і ліщини повно-повнісінько, і з букових горішків ми у війну оладки робили, а скільки груш дичок і яблунь. І терен, і ожина, і кизил, смородина і малина. Та що там казати! Я оце думаю: а може, дядька спочатку не зачепили, бо він у Громадянську війну разом із самим Кочубеєм геройствував на Кубані? Та от у тридцять сьомому почали на узбережжі перекуркулення провадити. Хто в падях на кількох хуторах жив – по Жане, по Адербі, по Мзибі – усіх виперли з їхніх гнізд. І позганяли на березі в колгоспи. Як дядьків курінь трощили, то почали з печі. Кайлами і ломами довбали й трощили. Лутки дверей і рами віконні – сокирами. Послали дядька на виноградник. Йому на сонці за цілий день голову напекло. Та ще й «огорченіє душевне», що хтось ним командує. У нього ввечері стався крововилив, а до ранку він помер. Так не стало нашого дядька. А мій батько десь пропав, коли німці Новоросійськ захопили, бо коли підійшов фронт, він, як нестроєвий, разом із місцевими ополченцями рив протитанкові рови. Сказати рили, хіба щось сказати? Довбали кайлами й ломами. Тут же не земля – камінь! А німці ті рови обійшли. Усіх і прихопили. Розповідали, що бачили батька, як вони щось тачками у порт возили. А німці з автоматами їх стерегли. Мій двоюрідний брат, тітчин син, у сорок другому разом із такими ж хлопцями та воєнруком пішли через гори на Кубань, щоб в армію потрапити. На перевалі їхню команду німець побачив із літака. І з кулемета розстріляв, як курчат. І воєнрука вбило, і багатьох хлопців. Хто лишився живий – розділилися. Одні повернули назад, на узбережжя. Уже тут призвались в армію. Воювали. І майже всі повернулись додому в 45-му. А мій брат та ще кілька заводних хлопців, зовсім мало, якась жменька, далі самі пішли на Кубань. І більше їх ніхто не бачив і нічого про них не чув… Тут у війну було голодніше, ніж у тридцять третьому. То тільки там, за горами, на Кубані був голод у станицях, бо в людей все до зернини, до морквини вигребли. Як ми отут до війни добре жили, так у війну ох і сутужно довелось.