Коли дієтсестра Людмила віддаляється на роздачу й звідтіля несеться її різкий голос, то я запитую в баяністів:
– А що ви грали на весіллі?
– Та що? – басить-гуде старший баяніст. – Та «Розпрягайте, хлопці, коней», «Ой дівчина по гриби ходила», «Їхали козаки із Дону», «Скиньмось по таляру»…
– Ну, а як уже всі добре вріжуть та закусять і знов уріжуть, – сміється молодший баяніст, син «буксира», – тоді починаємо веселе грати: «Ой за гаєм, гаєм штани поскидаєм», – син «буксира» приспівує на мотив лезгинки.
Я розмовляю з баяністами. Уже другу склянку чаю від дієтсестри Людмили мені приносить «Зайчик». «Зайчик» іде, погойдуючи широкими стегнами, граючи округлими крутими сідницями. І хитро поглядає на мене. Але її малювати не буду. По-перше, чоловік її тільки-но вийшов на волю. По-друге, у неї ще є два хахалі. Тут не тільки «носаків» можуть під ребра надавати, а й на «перо посадовити». І не за перелюб, а саме за малювання. Отож «Зайчик» раз по раз дефілює повз мене, мов на параді стриптизерок. А моєї майбутньої моделі все немає. Уже половина зали спорожніла, а її все немає. А я вже розмріявся, який можна буде зробити малюнок із тією гривою, радше б хвостом, дивного темно-русявого волосся.
Далі витрачати час я не міг, тому я полишаю баяністів і поспішаю по довгому коридору на вихід. І в спину мені, і наді мною, і попереду клацає метроном – сигнал шляху для сліпих.
Аж назустріч поспішає моя майбутня модель. І не в суконці, як уранці, а в якійсь картатій кофті та брюках. І немає водоспаду густого темно-русявого волосся, а стирчать якісь обскубини «модної», за журналом якихось мод, зачіски.
«Отакої! – думаю я. – Доведеться її роздягати, щоб хоч якийсь сенс був у малюванні».
– Затрималась у перукарні! Такі черги… Коли до вас прийти?
– Буду ввечері. Як побачите світло в боксі – заходьте.
І тут я ловлю себе на думці, що це ж чортівня якась: бігав на базар по раки, запросив до себе у бокс чужу дівку. Ну, подивимось, що буде далі.
У своєму кутку вмикаю світло.
Тільки починаю мити руки, як обережно стукають у двері.
Відчиняю.
Стоїть та сама сибірячка, що ніколи не їла раків.
– Я прийшла.
– Як прийшли, то заходьте. Тільки скажіть, ну для чого ви обрізали волосся?
– Я не обрізала волосся, а зробила зачіску.
– Для чого?
– Щоб подобатися.
– Шкода… А я так хотів намалювати ваш портрет із такою розкішною гривою. Правду кажу: такого густого попелястого волосся ні в кого не бачив.
– То чого ж ви вранці не сказали?
– Не думав, що ви таку розкіш зіпсуєте…
– Це вам так здається. А мені, мені зачіска подобається. Вона модна. Точно, як у журналі.
– Добре. Згоден. Кожен – хазяїн своєї голови. Сідайте отам на стільчик.
Сідає на стільчик і завмирає. Не крутиться. Не базікає.
Я малюю і подумки дякую Янекові, що роздобув і полагодив мені таку лампу. Весь мій люкс-бокс просто розчиняється у світлі. Закінчую лінійний начерк і кажу:
– І ще шкода, що ви в оцих кльошах і кофтині. Уранці вам було так гарно в суконці.
– То в чому проблема? Можу зняти. Зняти?
– То зніміть. Тільки я спочатку вийду. А коли роздягнетесь – покличте мене.
– Чому? Дивіться, будь ласка! – І починає розстібувати ґудзики.
– Одяг покладіть у цю коробку. – Підсовую їй велику картонну коробку і виходжу в коридор.
Бачу боковим зором, що моя модель на мої дії знизує плечима й береться за пояс кльошів.
Розбирається моя модель швидко, бо за хвилю кличе мене:
– Та заходьте вже. Я готова.
Сидить вона на стільці точнісінько так, як і сиділа вдягнена. Тільки обома руками закрила груди.
– Ви що, стидаєтесь?!
– Ні, просто не знаю, куди подіти руки.
– Гаразд. Ось вам яблуко. Хоча б одна ваша рука буде при ділі.
Лізу до тумбочки і виймаю із пластикового кулька яблуко від діда Діми сорту «Макінтош». Червонобоке величезне яблуко. Я ще сам і не куштував яблук із його саду.
– Можна їсти?
– Звичайно, для того вам і дав. Тільки поволі. І руку з яблуком, після того як вкусили, опускайте на те саме місце.
Модель напрочуд слухняна й усе робить так, як їй велено. І яблуко вона їсть дуже поволі. І коли вона доїдає яблуко, мій малюнок готовий.
Вона виймає з коробки штани, а із кишені штанів – великий командирський годинник.
– Ого! Уже за чверть одинадцята. Треба бігти. Сусідка – страшне стерво. Уже жалілась, що я їй не даю спати! Як вони, ці сліпці, мені набридли! Просто дістали!
Швидко виходжу до коридору. Вискакує за мить і вона. На бігу питає:
– Завтра теж?