– Аякже.
Тільки модель покидає мій люкс, як на мене нападає страшна втома. І до втоми враз додається якесь відчуття тривоги, страху. Яке переростає просто в дику тугу.
Ніяких сил піти до козачки Анастасії та взяти ключ від душової в мене немає. Навіть не можу вмитись.
Мене всього перекручує, мною тіпає. По всіх м’язах наче дрібне-дрібне тремтіння. Падаю на ліжко, тільки скинувши черевики. Навіть сил нема роздягтись. Отак, скоцюбившись, не роздягшись, засинаю. Я точно відчуваю, що поринаю у хворобливий чи то сон, чи якесь марення.
Та цієї ночі десь перед пізнім світанком мене наче викидає з цього важкого забуття. І так раптово перебиває мій бридкий сон не якийсь галас чи гуркіт. Викинув мене зі сну всепроникаючий шелест і шипіння.
Спочатку я нічого не можу зрозуміти, отямитись від сну. Поволі до мене доходить розуміння ситуації. Це з гір по узбережжю вдарила бора.
І чомусь перше, про що я думаю – що кубанських раків цього року вже не буде на базарі.
Усе в моєму боксі помальовано білим: шибки, і благенькі фанерні двері, і тонка перегородка-стіна до сусіднього боксу. Ніби й шелестить і стеля, і шелестить закапелок коридору за моїми дверима. Того шерхоту й шипіння я не можу витримати далі. Зіскакую з ліжка. Вмикаю світло. Отут я заспокоююся й знову повторюю слова Ставрика: «З-за гір бора дме три доби. Якщо вітер на третій день не перестане, буде шаленіти ще три дні. Якщо на другий раз на третій день не перестане, то буде ще три дні. Якщо на третій раз на третій день не перестане, то буде перти, поки не перестане. А от цього вже ніхто не може вгадати».
І я відчуваю, що цього разу буде так, як пояснював Ставрик. Це остаточно вгамовує мою раптову тугу й знімає до того незрозуміле відчуття біди. Я вимикаю світло й міцно-міцно сплю до тієї миті, коли в двері починають гуркати.
У двері стукають, а шелестить з усіх боків. Устаю й питаю хто.
– Це я, – каже з-за дверей санітарка Анастасія. – Вам передали рибу. Я лишаю під дверима. А мені час здавати зміну.
– Дуже, дуже дякую!
– Не мені дякуйте, дякуйте хлопцям!
Знаю, що вона йде. Але кроків її не чую. Усе шелестить, усе шерхотить, усяка щілина посвистує. Дивно все виглядає. Яскравий сонячний ранок. Чисте блакитне небо. А море геть зеленого, темно-смарагдового кольору. І хвилі напливають не до берега, а від берега. Вітер зриває з їхніх гребенів білу піну й перетворює її на туман.
Ті судна, що ще вчора стояли носом до моря, звернені носом до берега. Але їх важко добре розгледіти, бо їхні абриси розмиває цей водяний пил, що бора зриває з хвиль. Здається, що вся прибережна смуга води парує, закипає, немов велетенський казан!
І дерева всі вигнуло віттям до моря. Цей штормовий вітер не розгойдує гілки, не шарпає, не крутить. Вітер вигнув гілки до моря й так і тримає своєю неймовірною потугою. Де ще вчора на деревах було пожовкле чи червоне листя, сьогодні його нема. Голі гострі лінії на тлі зелених хвиль і сивого водяного пилу наче намальовані чорною тушшю.
Людей не видно. Жодної душі.
Та досить споглядати цей дивний краєвид, якщо там за дверима риба. Не думаю, щоб її хтось поцупив. Але, про всяк випадок, її треба занести до мого люксу.
Відчиняю двері – і просто завмираю від несподіванки.
Із великої, від телевізора, картонної коробки стирчать вузький акулячий хвіст і вишкірені зуби акулячої пащеки.
Оце так!
Затягаю коробку в бокс.
Хапаю акулу за плавці і підіймаю вгору. Хвіст торкається підлоги, а вишкірена паща з гострим носом дістає мені до підборіддя. Та це ще не все: під акулою-катраном на все дно коробки розлігся оладком шипуватий скат із довгим і вузьким, мов нагайка, хвостом.
Дивлюсь на годинник – до сніданку ще півгодини. Тому одразу починаю ставити натюрморт. Довго не думаю. Акулу кладу на бік, щоб світила білим черевом. Та ще вигинаю її дугою, щоб вона ніби огортала плаский ромб темно-бурого ската. Коли в тебе два скати, то одного можна перекинути догори білим черевом. Бо там лише дірка роту й щілини зябер. Акула – вона з усіх боків акула! Я її так вивертаю, щоб було видно зубату пащу та гострий акулячий хвіст, який ні з чиїм іншим хвостом не сплутаєш!
За якусь чверть години я навіть устигаю зробити легкий лінійний малюнок натюрморту.
На сніданок я таки спізнююсь. А по дорозі мене перестріває Янек і вручає кульок із в’яленою ставридкою.
– Це гостинець від голови колгоспу.
Іду до свого столу. І раптом чогось ноги несуть мене далі. До столу вчорашньої моєї моделі.
– Пригощайтесь! – Виймаю із кулька повну жменю спливаючих жиром ставридок і кладу їх на блюдечко.
Не чекаю, що вона скаже, і вертаю до свого столу.
І теж пригощаю своїх кубанських баяністів. Попереджаю, щоб вони були обережні – бо в ставридок ідуть шипики рядочком.