– Ми знаємо. Не бійтеся – ми самі впораємось! – заспокоює мене молодший сліпець.
Швидко з’їдаю сніданок. Швидко роздираю ставридок і смакую ними з білою пухкою кубанською паляницею. Паляницею мене, як завжди, коли її чергування, пригощає дієтсестра Людмила. Адже паляниця в калькуляцію їдальні не внесена.
Повз мене проходять ті двоє сусідів моєї моделі. Підстаркуватий сліпець питає:
– То отой їй рибу приніс?
– Той, той, що вона його вчора підчепила! – У саме вухо стверджує йому проводирка. Але голосно, бо й мої баяністи наставляють у їхній бік вуха.
Проте ця пара більш нічого не виголошує. І моїм баяністам лишається тільки дерти рибок й смакувати моїм пригощенням.
Я зразу ж чимскоріш поспішаю до свого боксу-«люксу».
Найбільша втіха – малювати натюрморт. Він ось – увесь перед тобою. І мовчить. І як ти його поставив, чи поклав, так він і стоятиме. Його не треба вмовляти. Його не треба поправляти. Його не треба розважати байками чи запускати музичку.
Єдине, що все ж допікає – шерхіт, шелест, а то й шипіння, сичання вітру з усіх боків.
Але робота йде так добре, що вже й не звертаю уваги на ті всі звуки, якими переповнений простір. До обіду встигаю написати два натюрморти. Один із катраном-акулою з перевернутим черевом до глядача. На другому – катран зі спини. А скат-лисиця так і лежав нерухомо. Біле «сліпе» черево було б добре з другим темним шипастим покласти…
Отож акварелі закінчено, і починаю складати пензлі, як стукають у двері. Це Янек приносить мені ще теплих перепілок. Летіла велика зграя перепілок, і вітром її занесло на дроти. Кільком перепілкам не пощастило.
Сліпі понадягали на себе все що можна, і стали вдвічі товщі. Тільки мої кубанські козаки, як ходили у картатих нейлонових сорочках, так і ходять на обід і на вечерю.
Підвішую перепілок за ніжки, як на старих фламандських натюрмортах. Та й біжу пообідати.
Люди ще йдуть до зали, а я вже швидко все заковтав і бігцем до себе. Поки є денне світло – треба поспішати.
Пристойну акварель закінчую саме тоді, коли швидко, як завжди на півдні, опадає сутінь.
Отож, сьогодні день не пропав – написав три натюрморти.
Тепер треба відвезти акулу й ската нагору до електромайстерні.
Янек і його колеги збираються додому. Але я затримую їх, і ми швидко патраємо акулу і розрізаємо її на шматки.
Складаємо в емальоване відро й засипаємо сіллю. І тоді вже електрики відбувають по домівках. А я – відмити руки та поспішити на вечерю.
Тільки повертаюсь із вечері й вмикаю світло, – може, і п’яти хвилин не минуло – тихий стук у двері.
Відчиняю – учорашня моя модель. Правда, стала товстішою, бо вдягла все, що могла.
– Нічого, що я так рано? Просто я в себе замерзла. Так сифонить, аж страх! Я подумала: може, у вас тепліше? Я вам не заважатиму?
– Ні, все гаразд. Заходьте.
Я складаю всі свої причандали до коробки. А моя модель сідає на стілець так само, як сиділа вчора. Боковим зором споглядаю її й подумки лаюся: «Ну на який біс, дівко, ото треба було зрізати свою гриву? І оголена без своїх кіс ти теж ніяка. Ні худа, ні товста, і взагалі ніяка».
– У вас так тепло. – перша не витримує вона.
– Бо в мене тут закапелок. І протягу немає.
– Так. Немає. Тільки й у вас цей шум вітру. Ні, шелест. Ніяк не звикну. Усю наскрізь пронизує. Я вчора не спала цілу ніч. Так холодно, і в душі така туга! Наче має статись якесь лихо. Усю просто перекручує.
– Це у вас від бори. У всіх настрій падає до нуля.
– Що таке «бора»?
– Оцей вітер. Він же – знаменитий новоросійський норд-ост.
– Це надовго? Бо сліпці всяке говорять…
– Фантазії…
І я їй слово в слово повторюю лекцію мого знайомого старого рибалки Ставрика. Ще й на додачу розповідаю, як Ставрик їв сиру, тільки виловлену, ставридку.
– Ой, ваша рибка така смачна! Але запах – ну просто попсована риба. І все. Ви вибачайте, що я таке кажу. Але я не наважилася її покуштувати, поки не побачила, що ви самі їсте. А що то за хліб вам принесли – такий білий, пухкий?
– Па-ля-ни-ця. Запам’ятали? Кубанська паляниця. То мені гостинець до чаю. Сьогодні в мене добрий день: аж три натюрморти написав. І риби, і дичина. – І зовсім несподівано для себе додаю: – І ви в гості прийшли.
Хоча, щиро кажучи, ніякої радості від її візиту я не відчуваю. Буває ж таке: зовсім цього і не думав, і не хотів говорити, а ляпнув.
Я продовжую приводити до ладу свої інструменти. Дівчина сидить і мовчки, без жодного виразу, спостерігає за моїми рухами. Зрештою, усе ж питає:
– Якщо ви не стомились, то я можу роздягтися. У вас тут так тепло й затишно.