– Гаразд, давайте.
Цього разу я не виходжу в коридор, а просто відвертаюсь і займаюсь своїм приладдям.
І знов я її малюю. Я таки стомився, то й не вигадую їй ніяких поз. Хай сидить, як їй хочеться. Тільки щоб не крутилась. Коли вона бачить, що я завершив малюнок і зрізаю аркуш паперу, лізе до кишені своїх кльошів. Виймає великий чоловічий годинник.
– Ще можу у вас трохи побути. Ви не проти?
– То будьте.
Поки вона вдягається, я ставлю кип’ятильник і заварюю чай. Лишились на двох три ставридки «з гар’ю», окраєць паляниці та в двох баночках з-під майонезу запашний і міцний, міцний-преміцний краснодарський чай.
Коли модель підносить до рота першу рибку, у неї роздуваються ніздрі, і вона ледь здригається. Але гризе жирну спинку, ковтає, переводить дух.
– Так тхне… а така смачна!
– Насолоджуйтесь. У вас такої рибки немає.
– І раків. Я так хотіла раків, я їх ніколи не куштувала. А чай мені розбавте. У мене від такого серце скаче.
– Ну, яка ж ви сибірячка? У вас же всі там чифірять, як скажені.
– Я не їхня. Я з висланих.
І, наче схаменувшись, лізе в кишеню й витягає свій здоровий чоловічий годинник.
– Ой, мені вже час! Дякую, дякую, так усе смачно!
– Ну, хоча б ковтніть чаю, щоб рота після рибки освіжити.
– Чхати! Мені ж не цілуватись із цією зміюкою.
Вона швидко підходить до дверей, повертає ключ. Затримується в напіврозчинених дверях, обертається до мене. Може, щось і хоче сказати, але обличчя її нічого не говорить. Швидко й тихо причиняє за собою двері.
«Бора» дме і дме.
На етюди вже не можу ходити. Тому й малюю натюрморти при денному світлі. Або краєвиди з вікна електромайстерні, що на самому верху будівлі, поруч із ліфтовою шахтою.
Бора дме і другий день, і третій, на третій день аж ніяк не вщухає.
Як тільки після вечері я вмикаю світло, приходить моя модель.
І кожного разу, коли вона роздягається, бачу, що нічого в ній нема цікавого, ніякої виразності. Коротше кажучи, як модель, на відміну від інших дівчат, не викликає в мене ніякого захвату. Але щовечора її малюю до того часу, поки вона не схаменеться й не полізе в кишеню по свій «будильник». Але що справді добре – вона мовчить. Коли виноград і яблука, і гранати, і горіхи, і смокви намальовані, починаю ними пригощати свою модель. Власне, пригостивши, малюю, як вона обриває гроно по виноградині, потім друге яблуко гризе. Потім ласує смоквами, тримаючи однією рукою на колінах миску з ягодами, а другою підносячи її до рота.
Якось усі ці дні бора все йде, мов якийсь годинник заведений. Свистить, шипить бора, брязкотять шибки в галереї-переході з одного корпусу в другий, клацає повсякчас метроном-дороговказ.
Відчуваю, що під цей несамовитий шелест вітру починаю десь пливти, мов у якомусь заколисуючому шепоті-мареві.
І що дивно: працюється в цьому плині звуків і часу неймовірно вдало.
На додаток дієтсестра Людмила, пригощаючи мене вкотре моїми улюбленими млинцями з яблучним джемом, просить показати малюнки.
– Ну, художнику, у тебе, як у Пушкіна, Болдінська осінь!
Ніяк не чекав таких слів від моєї прихильниці, фарбованої пергідролем блондинки Людмили.
Болдинська – не болдинська осінь, а малюнків і акварелей вже набрався добрий стос.
Усе, що могло зламатися, злетіти, зрушитися й упасти, першого ж дня полетіло в море.
Пожовкле листя, суха хвоя, перегоріла трава, поліетиленові пакети, усе туристичне сміття вітер позмітав зі схилу гір і вимітав у море. Бора – не суховій, пилу не приносить.
Зелені хвилі несамовито мчать від берега, розриваючись у гребенях на пронизливий холодний туман.
Вітер такий навальний, що відганяє воду від берега, може, метри на півтора. Оголюються осклизлі зелені камені й купи водоростей. Їх теж відриває вітер, змішує із хвилями й жене кудись у море до обрію.
А обрію немає – над водою клубочиться крижаний туман і все в собі розчиняє.
Увечері приходить модель.
Тепер я не виходжу, поки вона розбирається, бо поки відчиниш двері й вийдеш та зайдеш, холодне повітря заливає й моє тепле кубло.
Цього вечора модель лежить голічерева, злегка підібгавши ноги. Тримає гроно чорного винограду, що мені принесли хлопці, і відщипує від нього по ягоді. Що не кривиться, то, певно, виноград солодкий. Малюнок, як і попередні, виходить пристойно. Видно, як кажуть тренери боксерам: «Відпусти руку, і вона знайде ціль».
Отут я, певно, і пропустив зворотній удар. Як кажуть, знов таки, у боксі, упав від удару, якого не побачив.
Малюнок швидко закінчую. Кажу їй вдягтися, бо все ж у кімнаті не як на пляжі. Вона швиденько вдягається. Щоб не дивитись, як вона вдягається, займаюсь своїм приладдям. І, взагалі, не люблю дивитись, як при мені роздягаються чи від оголення вдягаються.