Потім я підводжусь зі свого стільчика та йду до тумбочки, щоб вимкнути потужну настільну лампу. І просто наштовхуюсь на дівчину. Прихоплюю її за плечі, щоб вона не впала. Але враз її руки охоплюють мій поперек. І дивне, незбагненне відчуття: таке, ніби ці руки тебе обіймали не раз і не два! Якась мара!
Та я вже не можу зупинитися, відпускаю її плечі й починаю розстібувати ґудзики на її цупкій вовняній кофті…
Та на ніч вона не лишається в мене. Ще три дні й ще три дні (усе відбувається за Ставриком) «бора» гне дерева і людей, зносить у море необачних птахів.
У якийсь із вечорів моя модель питає:
– Можна, я до вас удень прийду? Я не заважатиму, коли дивитимуся, як ви малюєте?
– Та мені ніхто не заважає. Я свого часу і на базарах, і на пляжах, і на вокзалах, і в лазні малював. Тільки вдень я не сиджу у своєму «люксі».
– А де?
– Та до хлопців ходжу до майстерні чи там на горищі сиджу.
– Чого?
– Бо звідти добре видно берег, гори і море. І, головне, вітер не видимає з тебе душу.
– І там малюєте?
– Аякже! Пишу акварелі, поки добре видно. Ну, а ввечері – радо прошу до мого «люксу».
– Це до вечора чекати. Збожеволіти можна. Цей шалений вітер усе дме й дме! У палаті холодрига! Вікна ніхто навіть і не збирається клеїти… А можна – я туди з вами полізу?
– Ніяк не можна: там хлопці працюють. То їхня велика ласка, що я в них зі своїми фарбами й альбомами примостився.
– Шко-да! Збожеволіти можна – цей шалений вітер. Усе дме й дме.
– То підіть до бібліотеки. Там справді затишно й тепло. І вибір пристойний. Сидіть, грійтесь і читайте, ну а ввечері зустрінемось у мене.
Моя модель здригається, струшує плечима, немов намагається від чогось неприємного звільнитись.
– Мені вже те читання в печінках сидить! Хоч тут не читатиму!
– Чому? – Дивуюсь я такій вперше гострій реакції на згадку про читання.
– Тому що я – секретар-читець при їхньому голові товариства сліпих.
– Хіба воно справді так важко бути у сліпого секретарем?
– Якби тільки секретарем!..
– Не розумію.
– Господи, та невже це треба пояснювати, що я цьому азіату ще й за наложницю?! Ну, до завтра. Якось там переб’юсь до вечора.
Від її слів у мене щелепа не відвисає.
Чухаю свою худу потилицю, згадую великого чарівника Гоголя. То ж чи не він казав, що заглянемо в жіночу душу… але ні, краще туди не заглядати. І що ж це виходить? Чи я звабив наложницю сліпого азіата? Чи чужа наложниця мене взяла, як ото беруть необачну дівку?
Думаю, думаю. І, зрештою, усвідомлюю, що саме я був необережним, за що й одержав.
Та що дивно: ті роздуми анічого не змінюють у наших діях. Просто я й вона чинимо перелюб. При кожній нагоді.
А вітер все завиває, шелестить, свище й шипить.
Та ось і день прощання.
Мені того ранку від діда Діми перепадають три здоровенних яблука «Макінтош». Значить, пам’ятає мене й знає про мій від’їзд. Чого ж він, одначе, так і не схотів мені розповісти про часи Кубанської Ради? А от яблука передає, як гостинець у Київ.
Вона приходить після сніданку.
– Попрощаємось?
– Попрощаємось.
Але ні вона не підходить ближче до мене, ані я не ступаю до неї.
Мовчимо.
Чогось я відступаю до тумбочки й беру найбільше яблуко та простягаю їй.
– Беріть. У вас там таких яблук точно немає.
– Авжеж.
Бере яблуко.
Але ні я не тягнусь її обійняти, ні вона не поривається до мене.
– Прощавайте! – каже вона й злегка похитує головою.
– Прощавай! – зривається вперше в мене їй «ти». Та вона вже йде з кімнати. Але я не наздоганяю її, не кажу нічого.
Тільки дивлюсь, як вона з темної частини довгого коридору ступає на пронизану сонячним сяйвом скляну галерею-перехід.
Тут, на межі світла і тіні, зупиняється, упівоберта повертається до мене.
У мене ще зіркі очі, і я на такій відстані бачу, як спалахує золотом яблуко в її руці.
І в ту ж мить вона ступає вперед, далі. І просто зникає в сліпучих навкісних променях сонця.
І за якусь хвилю в галереї-переході – тільки ті навкісні промені сонця й танок порошинок у тих променях.
І невпинний стукіт дороговказу-метроному для сліпих. Але і його час від часу глушить свист нестримної «бори».
Басейн
Кицю я знав не перший рік. Розведена зграбна молодиця й мала двох дітей. Старша – донька, сама на той час вибилась на дівицю. Менший був ще хлопчиком. Обох своїх дітлахів називала «короїдами».
Я й гадки не мав, що можу чимось зацікавити Кицю, ну в певному аспекті.