Якось я зайшов на харчоблок підлататись доброю чайною заваркою. Виходжу й прямую через плац між корпусами та здибуюсь із Кицею. Так слово за слово. Сонце тоді, у квітні, пражило добре. Але з моря тягла холодна, пронизлива «полудьонка». Це той вітер, коли вранці сонце швидше нагріває сушу, ніж воду. І тоді холодне повітря вривається на берег. Я Киці й кажу, що море ще холодне, та й під таким вітерцем не дуже етюди писатимеш.
– Ну, художнику, етюди тобі не допоможу малювати. А от замість холодного моря влаштую тобі «жемчужную» ванну. Прийдеш?
– А для чого мені? Поплавати хочеться.
– Так приходь завтра після обіду. Я тобі басейн організую. Плавай, скільки хочеш.
– Як скажеш.
– Ну, то приходь.
Настало завтра. Сонце пече. Дме прохолодний вітерець.
Іду до великого такого, ніби ангару, спортивно-оздоровчого комплексу.
Киця зустрічає мене у вестибюлі.
– Заходь у бокс і залазь у ванну – я вже приготувала. Я зараз дівок відправлю. Треба про все домовитись – бо аж чотири вихідних дня.
Не знаю, чого Киці так хотілось запхати мене в ту «жемчужную» ванну. Якось ніби хтось казав, що вона ніби бадьорить.
Заліз я до ванни. Узагалі ванни мені не подобаються. Як на мене – найкраще то душ.
Мокну я в тій ванні й міркую: «Ну, яка може бути від неї бадьорість»?
Тут заходить Киця й починає мене розглядати. Узагалі, то моє діло – когось уважно розглядати. А тут мене починають вивчати. Не знаю, що вона хотіла побачити? Якісь незвичні розміри? Може, вона це собі втовкмачила в голову, що в мене постійно були нові й нові дівки?..
Урешті, вона переводить погляд на моє лице, потім на пісочний годинник.
– Як скінчиться час – давай до басейну. Уже всі пішли. Вестибюль я зачинила.
– Слухай, – питаю, – шмотки тут лишити?
– Чого ти їх мусиш тягати по всьому комплексу? Ти заходь через перші двері. А я зайду через жіночу роздягалку. Душ прийму, геть сьогодні забігалась.
Закінчився пісок, і я виліз із тієї ванни. Натягнув плавки й чимскоріш по коридорчику до потрібних дверей.
Від води парує тепло й від найменшого звуку йде гучна луна попід скляним склепінням даху.
Неквапно ляпаю мокрими ногами по теплій підлозі.
На тому боці гуркають двері й луна котиться по всій будівлі.
Дивлюсь – виходить із жіночої роздягалки наша Киця. Голесенька, як мама народила. І кричить мені з того боку.
– Ти б іще краватку вдяг!
Луна котиться, накочується, б’є об скляні стіни, і здається, що то цілий циганський хор верещить.
Знімаю плавки.
– Попливли! – І Киця плюхкає у воду.
Я ж швидко, але тихо, без бульбашок і ляпів, занурююсь у воду.
Ну й пливемо назустріч одне одному.
Киця краще плаває за мене (як не як, а на морі живе). І швидко допливає до мене. А я тільки третину басейну переплив.
Ну, починаємо, значить, обійматись у воді на плаву. Дна ноги не торкаються. То думаю, що це виглядало з боку, як якась неоковирна боротьба, чи щось таке. Мені зовсім не до смаку отакі пестощі без твердого під ногами. Кажу Киці, що краще поплисти на мілке. Хоч дно слизьке, але все ж дно.
Пливемо.
Щось мене ці водні процедури зовсім не збадьорили. А Киця аж порум’янішала.
«Цікаво, – пливу й думаю, – з іншими своїми фраєрами вона теж такі купелі та оглядини влаштовувала?»
Та от тільки став на дно, як почав заводитись!
Як раптом – дзень! дзень! дзень! – у скляну стіну з боку тераси.
Сонце якраз повернуло й б’є просто в очі.
То й не можу дібрати – хто воно?
Та Киця вмить уторопала. Як ошпарена вискочила з води і чимскоріш до скла.
Починає скрізь скло перегукуватися із якоюсь жінкою. Та швидко щезає. А Киця, як на змаганнях, по периметру басейну мчить до жіночої роздягалки.
– Що там трапилось? – кричу, й луна лящить з усіх боків.
– Зараз, зараз!.. – і щезає в жіночій роздягалці.
Я теж вилізаю з води.
А вона вже біжить мені назустріч і ключа простягає. Ляпає босими мокрими ногами, мов ціла юрма в долоні плеще!
Підбігає. І очі аж рогом лізуть, і геть захекана, перетинаючись, хапаючи повітря ротом, проказує:
– Довбня, стерво, на бульдозері приперся! За мною, бач, заїхав!!!
– Який Довбня?! Який бульдозер?!
– Мій чоловік, добра б йому не було! Ось тобі ключ. Зачинись і плавай скільки хочеш. Як закінчиш – усе позамикай – ключ скрізь підходить. І здаси ключ дівчатам у другому корпусі. Вони знатимуть… – і вилетіла з басейну.
Ключ мені лишила великий. Із отакими ніби крильцями на обидва боки від стержня. Не знаю, не можу пригадати, чи то з переляку, чи з люті, але, як дурний, кинувся до дверей, щоб замкнути їх на ключ.
Вічко замка під ручкою, велике й широке.