Пхаю туди того здоровенного ключа. Крутнув раз, другий, третій. І ніяк не можу зачепитись. Зрештою, чіпляю. Клацає раз, другий. Я від радості кручу ще раз. Різкіше і сильніше! І – жах!.. Мокрий ключ вислизає із моїх пальців. І вилітає крізь вічко замка у коридор!..
Добре чую, як він із срібним дзвоном котиться по кахляній підлозі…
Торкаю двері, шарпаю ручку. Усе глухо!!! Бігом у жіночу роздягалку. Тут уже теж Киця постаралась – зачинила – і тамбур, і двері в коридор.
І що дивно – у всьому комплексі двері риплять і хитаються. А ці, з чоловічого боку, мов під ниточку підігнані всі двері, лутки.
Сказати, що мене розпач охопив? Я просто якось скаменів від перспективи провести два вихідні й два святкові дні в басейні. Басейн за містом. Котельня сьогодні працює останній день. Ніхто зі сторожів сюди не поткнеться – свята якісь паскудні. Електорат, висолопивши язика, шукатиме спочатку випивон, за тим – «похмєлку». А чого такі свята паскудні?
А тому що «Райкін» Мішка «внєдряєт» сухий закон. Горілка по талонах на весілля та похорон. Улаштували в Москві помпезне тусовище «совєтскіх пісатєлєй». У голодний час розкішні рибні разносоли. А замість випивону – «Фанта», «Буратіно», «Пепсі-Кола» і ще всяка солодка рідина. Багато хто з великоросів, нажравшись разносолів та запиваючи їх солоденьким, так блював, як від найгіршого шмурдяку не блюють…
Оскільки я не знав, що робити, а думати я геть нічого не міг, то я поліз у воду й почав плавати – туди й сюди, туди й сюди. Здається, що стільки я ніколи до того ні в басейні, ні на морі не пропливав.
Зрештою, отако плаваючи, я почав думати, що треба думати про те, як звідсіля вибратись. Наче б можна було піти на ризик і висадити одну секцію скла. Але нічого не вийде – скло в нижніх рядах армоване та ще й претовстенне.
Рухав я ногами й руками, а думка якось зовсім зупинилась. Ну не працює голова, та й годі!
Нараз став відчувати, що не те щоб стомився. А почав мерзнути. Але плаваю, потім таки додумався – треба вилізти з води й зігрітись під душем.
Та в обох кранах прохолодна, хоча не зовсім, водичка. Значить, котельня вже не працює…
І шмаття моє, і рушники в боксі у ванному відділенні.
Почав лазити по всьому басейну, щоб хоч якусь тканину чи якийсь халат знайти та насухо обтертись.
І підлога з підігрівом охолола. А холодні кахлі для босих ніг – ох і неприємна ж річ!
Почало мене потроху від холоду трусити. Шкіра пуп’янками пішла.
І тоді, коли вже почав я й зубами цокотіти, десь наче гуркнули двері.
Потім цокання жіночих каблучків по кахляній підлозі.
Ближче. Ближче! Ось каблучки минають мої двері. Тоді я подаю голос.
У відповідь мені Киця:
– Відчини. Це я!
– Не можу!.. – відказую я, цокотячи зубами та затинаючись. – Ключ вилетів через вічко в коридор! Подивись – де він там?
– Не бачу… Не бачу… Нічого не бачу… Та де ж він? О! Є! Під батарею залетів!
Киця клацає замком і звільняє мене.
– Ось тобі ключ, не губи!
– Слухай! А чому ти повернулась?
– Згадала, що труси в роздягалці забула.
І Киця притьмом кидається до жіночої роздягалки.
Мені дивно – де ж ті труси лежали? Я ж усі кімнати й шкафчики продивився.
Хочу її ще спитати, де ж вони лежали, та чую лише цокіт її каблучків і гуркіт вхідних дверей.
Ну, взагалі, зараз і мені не до розмов, бо треба якомога швидше тікати з цієї спокусливої купелі.
Спочатку я дуже злостився на Кицю, що вона дурила мене, ніби розлучена з чоловіком, тим самим здорованем Довбнею. А в нього був паскудний норов. І кожен його кулак, як мої два!
Але потім я відійшов. І малював Кицю не один раз на даху котельні. З видом на бухту й Товстий мис.