Выбрать главу
Маловіре, ще ти не почавсь В материнській утробі, А Я кождий твій віддих злічив, Кождий волос на тобі.
Ще не йшов Авраам з землі Уp На гарранські рівнини, А Я знав всіх потомків його До останньої днини.
Вбогий край ваш, вузький і тісний І багатством не блиска? А забув, що тісна і вузька І найбільших колиска.
Прийде час, з неї виведу вас На підбої та труди, Так, як мати дитину в свій час Відлучає від груди.
Тут на полі скупім і худім, Наче терен на ріни, Виростайте ціпкі і тверді До великої зміни.
О, Я знаю ту вашу ціпку, Ненаситную вдачу! Ви б на жизній землі розповзлись На подобу будячу.
Ви б і тілом, і духом своїм Присмоктались до скиби, І зловив би вас Маммон у сак, Як товстючії риби.
Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі, Наїдавшися ласо… Відригаться вам буде повік Те єгипетське м’ясо.
І, зірвавшися з сеї землі Та розбивши всі карби, Ви розвієтесь світ здобувать, Його соки і скарби.
Та зарік Я положу твердий На всі ваші здобутки, Мов гадюку на скарбі, дам вам З них турботи і смутки.
Хто здобуде всі скарби землі І над все їх полюбить, Той і сам стане їхнім рабом, Скарби духу загубить.
Своїх скарбів невольник і пан, За ціну сліз і крови, Щоб збільшити їх, мусить він сам Руйнувать їх основи.
І як п’явка, що кров чужу ссе, — Йому лік, сама гине, — Так і вас золотий океан На мілизні покине.
В золотім океані вас все Буде спрага томити, І не зможе вас хліб золотий Ані раз накормити.
І будете ви свідки Мені З краю світу до краю, Що лиш духу кормильців з усіх Я собі вибираю.
Хто вас хлібом накормить, той враз З хлібом піде до гною; Та хто духа накормить у вас, Той зіллється зо мною.
Ось де ваш обітований край, Безграничний, блистячий, І до нього ти людям моїм Був проводир незрячий.
Ось де вам вітчина осяйна, З всіх найкраща частина! Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина.
Се лиш спомин вам буде, лиш сон, Невгасаюча туга, Щоб, шукавши її, став мій люд Паном земного круга.
А що ти усумнивсь на момент Щодо волі Моєї, То, побачивши сю вітчину, Сам не вступиш до неї.
Тут і кості зотліють твої На взірець і для страху Всім, що рвуться весь вік до мети І вмирають на шляху!»

XX

Ходить туга по голій горі, Мов туман по пустині, Сіє думи й бажання свої По широкій країні.
Сипле квіти й листки, що давно Вже зів’яли й пожовкли, Підіймає в душі голоси, Що давно вже замовкли.
Що ще вчора байдужне було, Нині любе й шановне; Що ще вчора топтав, оплював, Нині святості повне.
У гебрейському таборі ніч Проминула в тривозі; Скоро світ, всі глядять: він ще там, На скалистій віднозі?
Ні, нема! І було те «нема», Мов жах смерті холодний, Чули всі: щезло те, без чого Жить ніхто з них не годний.
Те незриме, несхопне, що все Поміж ними горіло, Що давало їм смисл життєвий, Просвітляло і гріло.
І безмежна скорбота лягла На затвердле сумління, І весь табір мов чаром попав В отупіння й зомління.
Одні одним у лиця бліді Поглядали без впину, Мов убійці, що вбили у сні Найдорожчу людину.
Чути тупіт. Чи вихор в степу? Чи збуваєсь пророцтво? Се Єгошуа, князь конюхів, І за ним парубоцтво.
Гонять стада, кудись-то спішать… Чи де напад ворожий? Всіх їх гонить безіменний страх, Невідомий перст Божий,
Голод духу і жах самоти І безодні старої… А Єгошуа зично кричить: «До походу! До зброї!»