– Розкажіть мені ще щось про нього, щоб я міг перетягнути його на наш бік. Історія про його батька не спрацювала. Замість того, щоб принизити, вона його лише розлютила.
– Я нічого про нього не знаю. Ну... Може, хіба що він типовий самець.
– Ти добре ладнаєш з типовими самцями.
Шарлотта поклала трубку, а потім замовила дзвінок на берлінський номер, який був у неї записаний від руки на маленькій візитній картці. Вона задумливо чекала зв’язку. Це тривало майже півгодини. Нарешті телефон задзвонив.
- Бюро таємного радника двору - пролунав чоловічий голос.
- Прошу до апарату полковника Ніколаї, — сказала вона. – Я дзвоню з Бреслау. Мене звуть доктор Шарлотта Блох фон Бекессі.
– Пан таємний радник полковник Ніколаі зараз зайнятий. Говорить його ад'ютант, лейтенант Ханслігг.
– Передайте, будь ласка, йому, лейтенанте Ханслігг, що завтра я чекаю пана таємного радника в ресторані готелю "Монополь" у Бреслау о третій годині дня. Ви правильно почули. Готель у Бреслау, а не в Берліні!
– Я хотів би представити додатковий аргумент, який би переконав полковника приїхати до Бреслау. Боюся, якщо я доповім йому лише те, що ви сказали, то полковник може вимагати виправдання своєї поїздки до столиці Сілезії.
- Ось цей аргумент. - Шарлотта була готова до такого випадку з самого початку. – Будь ласка, передайте полковнику, що я знаю, ким є Ікар.
Бреслау
Четвер, 10 квітня 1913 року,
восьма година вечора
– Цих людей, про яких ви запитали, ще немає, – сказав корчмар Герман Петруске. — А смачненьке вже їде до шановного пана. Щойно забита свиня з м'ясної крамниці Нойманна! Будь ласка, потерпіть! Скоро все буде.
Мок кивнув без переконання. Очікування їжі тягнулося йому довго. Минуло півгодини, а він вже встиг випити дві чарки горілки, що підняло в нього апетит. Щоб скоротати час, він переглянув реєстр видач книжок з бібліотеки Єврейської Теологічної Семінарії. Через чверть години він занудився до смерті. Якби не дедалі більший шум у шинку, він, мабуть, заснув би. Нарешті він із гуркотом закрив книгу й поклав її у великий портфель. Він вирішив доручити це завдання Кнорру.
Нарешті йому принесли тарілку з духмяною свіжозготовленою стравою. Власник закладу обслужив його особисто і подарував йому безкоштовний кухоль пива "Кульмбах" як вибачення за затримку. Заспокоєний поліцейський одразу пожвавився і із задоволенням потягнувся до маленьких шматочків свинини, що плавали у власному соку серед підрум’янених кілець цибулі та нарізаної скибочками з золотистими хрусткими краями картоплі. Він поїв і сполоснув смакові рецептори пивом, заплющивши очі від задоволення. Він не міг стриматися від того, щоб не цмокнути язиком, що нікого не обурило в цьому закладі, куди заглядали люди зі злочинного світу, а господар був більше схожий на вишибалу, ніж на добродушного трактирника. Тут не було ні надто чисто, ні безпечно, що не було дивним в шинку на Штокґассе, де не можна було розібратися, чого було більше — жалюгідних борделів чи небезпечних притонів. Проте кращої свинячої свіжини та супу з бичачих хвостів ніде не подавали, і саме це привабило сюди Мока.
Наївшись, поліцейський перехопив запитальний погляд корчмаря. Піднявши кухоль і широко посміхнувшись, він дав оцінку страві. Петруске відсалютував у відповідь кухарським капелюхом і гордо виставив величезний, прикритий фартухом живіт. Мок підхопив ножем останні шматки м’яса й цибулі й зробив великий ковток пива. Потім запалив. Його думки, відволікаючись хвилину тому на їжу та появу кількох галасливих і яскраво загримованих жінок, повернулися до завдання, яке він мав виконати, а саме підготувати доповідь. Тож він дістав блокнот і почав переглядати свої записи.
Третя зустріч групи Мюльгауза не була звичайними зборами. Їх вшанував своєю присутністю сам поліцай-президент Генріх фон Оппен. Коли Мок побачив його, він вирішив, що настав час його звільнення, оскільки він припускав, що Ганс Польциг уже скаржився на нього всім, кому тільки міг. Не дивно, що, посидівши серед своїх колег у імпровізованій кімнаті для нарад, він почувався як засуджений, який кладе голову під сокиру. Він почав несамовито аналізувати, скільки тузів у нього в рукаві і чи достатньо їх сили, щоб захистити його від поразки.
Трохи подумавши, Мок вирішив, що небагато. Він єдиний з усієї слідчої групи володів детальною інформацією про те, як вбивця спускав мотузку з балкою, яку тримали четверо хлопців. Він єдиний мав суттєвий слід паралелограма Польцига та його містичних снів, що гармоніювали з таємною, майже ритуальною смертю хлопців. Він був єдиним, хто мав добре задокументований масонський слід, до якого вела буква "тау". Крім того, він мав дуже туманний слід від директора Хекманна, який з невідомих причин стверджував — на відміну від Люсі Шиллінг — що її брат Герман не вивчав грецьку мову. І більше того — що могло бути цілковитою випадковістю — пихатий директор побував щонайменше у двох вершинах паралелограма, в яких зникли нещасні молодші школярі — у Концертному домі, звідки викрали Георга Струве, та в резиденції Нейссерів у Заціше , тобто біля будинку Польцига, звідки був викрадений Ганс Брікс. З одного боку, Мок про себе признав, що висновок Хекманна був дуже надуманим, але з іншого боку, він був певним, що вбиті хлопці були друзями та створили банду. Ця банда діяла не на порожньому місці, а в стінах гімназії, і хтось у цій гімназії мав щось знати про її діяльність. Хто, якщо не директор?