Він пішов за нею нагору, і коли за ними зачинилися двері, жінка штовхнула його на ліжко. Мок заплющив очі й віддався насолоді, думаючи лише про владний погляд Шарлотти Блох фон Бекессі.
Бреслау
П'ятниця, 11 квітня 1913 року,
четверта година дня
Директор Моріц Хекманн вийшов зі своєї гімназію й попрямував до річки Одер. Він хотів подихати свіжим повітрям і заспокоїтися після сварки з куратором, яка завершилася кількома хвилинами раніше. Куратор Вольфганг Хаазе зі Шкільної Колегії Сілезького воєводства прийшов до нього вже в поганому настрої і впав у справжню лють, коли директор відмовився виконати його наказ. Йшлося про похорони чотирьох молодших школярів із Зали Сторіччя. Куратор Хаазе наказав Хекманну, щоб в похорон приймала участь вся його школа, але Хекманн категорично відмовився, стверджуючи, що через таємничі й нібито непристойні обставини цього шокуючого злочину було б найкращим для всіх, якби навколо події було якнайменше галасу. Почалася довга розмова, температура швидко піднялася. Хаазе наполягав, стверджуючи, що похорон за участю всієї школи мав би велике виховне значення, оскільки підкреслив би обов’язок і міжособистісну солідарність. Хекманн вимагав від чиновників залишити освітні питання вчителям і керівництву гімназії. На завершення розмови він обмовився, що його рішення є остаточним і оскарженню не підлягає. Хаазе закричав, що це рішення дасть шкільній раді багато для роздумів і що незабаром директора можуть повідомити про інше рішення, яким він буде дуже незадоволений. Реакцією директора було те, що він показав куратору на двері.
Тепер Хекманн прямував до набережної на Одері, щоб придушити хвилюючі емоції видом на спокійно текучу воду та тютюновим димом. Він дійшов до поручня, притулився до нього й задумливо подивився на башти собору та костьол Святого Хреста, що виднілися по той бік річки. Десь збоку він почув шепеляве:
– Шановний пане вогнику дозволить?
Хекманн глянув на неголеного чоловіка в потертому кепі, який переминався з ноги на ногу й прихильно посміхався. Стояв великий двоколісний фургон із двома дишлами, один із тих, якими доставляли товари на сусідній ринок.
- Не маю! - Хекманн сердито пирхнув. — У мене просто закінчилися сірники.
– А що, ввічливішим бути не можна? — сказав хриплий голос.
До них підійшов інший чоловік, дуже схожий на першого.
Хекманн озирнувся й відчув, як його хвилювання швидко розвіялося. Навколо було багато людей. За дітьми бігали бонни, якийсь невисокий пан гуляв з таксою, а інший – значно вищий денді в котелку – сидів на лавці й курив сигару. Хекманн звернувся до того, хто звинуватив його в грубості.
– Пішов звідси, обірванець! – крикнув він..
А потім настала темрява. Щось вогке й смердюче впало йому на голову, чиїсь міцні руки стиснули шию. Директор гімназії відчув, що його ноги втрачають контакт із землею. Хекманн спробував закричати, але потім втягнув у горло щось схоже на лушпиння. Він подавився ним і почав кашляти. Директор почув скрегіт і опинився в якійсь скрині, кришка якої миттєво захлопнулася. До його вух долинув звук ніг, що човгали гравійною дорогою.
– Що ви робите з цим паном? – Дискант супроводжувався гавкотом собаки. - Що це? Поліція! Поліція!
- Я — поліція, — промовив басовий голос. - Ось моє посвідчення особи! Розійтися і негайно!
Хекманн відчув, як двоколісний візок, у якому він сидів, почав рухатися. Тоді він почав стукати в скриню, кричати і зривати смердючий матеріал з голови.
Раптом візок зупинився. У замку скрині повернувся ключ. Директор знову почув характерний бас.
- Бий його, шайзе, в хлібало, щоб він не кидався!
Втрачаючи свідомість, Хекманн згадав, звідки йому відомий цей низький голос.
Бреслау
П'ятниця, 11 квітня 1913 року,
четверта година дня
Сукня стекла по тілу Шарлотти Блох фон Бекессі. Вона відштовхнула її ногою, взутою в довгий черевик на шнурівці. На жінці все ще був лише туго зав’язаний корсет, панталони з воланами та чорні тонкі панчохи, які трималися гумовими підв’язками, що обіймали її стрункі стегна.
Вона сіла на кам’яну нагріту лаву, а потім повільно розставила ноги, не зводячи очей з полковника Вальтера Ніколаі.