Офіцер почервонів і швидко дихав. Він лежав серед килимів, матраців і подушок, що лежали на лавках парної. На ньому був розстібнутий на грудях мундир. Було дуже спекотно. Камін, який палили у сусідній кімнаті, розжарився до червоного. Ніколаі підвівся й підійшов до Шарлотти. На його лобі виступили краплинки поту.
— Роздягайся, — сказав він хриплим голосом.
Шарлотта скинула панталони й підштовхнула їх до сукні, що лежала на підлозі. Вона залишилася в корсеті, туфлях і панчохах. Жінка обіперла руки на коліна.
- Більше нічого не потрібно знімати, — прошепотіла вона. - Тепер можеш ти.
Ад'ютант полковника, лейтенант Хансліг через деякий час почув характерні стогони. Він придушив бажання зазирнути в кімнату зверху крізь світлове вікно, біля якого сидів на даху критого басейну на Цвінгерштрассе.
Бреслау
П'ятниця, 11 квітня 1913 року
пів на шосту пополудні
Директор Хекманн закричав, коли смердючий мішок, в якому колись була цибуля, зірвали з його голови. Його очі сильно боліли від світла настільної лампи, з-за якої піднімалися клуби тютюнового диму. Вони повільно кружляли в електричному сяйві й наповнювали кімнату запахом дешевої махорки.
Одним із тих,що палили тут, був Ебергард Мок. Він підвівся з-за столу, увійшов у смугу світла й підійшов до Хекманна і повільно підняв руку, щоб вдарити. Директор гімназії намагався цього уникнути, але не зміг. Він тільки смикнувся так сильно, що в нього заболіли руки, прив’язані грубою мотузкою до стільця. Гарячий ляпас попав по щоці. Скрипучий і хиткий стілець злегка хитнувся, і директор ледь не впав разом із ним на спину.
- Це ще було легко, Хекманн, — пролунав бас Мока в задушливому повітрі. – Дуже легко. Тому що я ніколи не б'ю сильно. Я занадто чутливий для цього. Я завжди був таким, але мої два супутники далеко не ніжні. Давайте, хлопці, покажіться!
Роберт Матисек і його брат Губерт вийшли в центр кімнати і схилилися над директором. На їхніх міцних, грубо виточених слов’янських обличчях не було жодних емоцій. Вони були схожі на нерухомі маски — неголені й усіяні коростами. Вони важко дихали, і їхнє дихання, забарвлене запахом алкоголю й перегною, доходило до ніздрів Хекманна. Разом із тваринним смородом, що панував тут, це створювало нудотну суміш.
– Це жорстокі, сильні люди, Хекманн. У них немає милосердя. Добре, хлопці! Вдарте його, але не сильно! Поки нічого не ламайте!
Брати завдали по одному удару. Симетрично. Кожен удар припадав на ребра — одне з лівого боку, інше — з правого. Спочатку почувся якийсь звук — приглушений і незрозумілий, — а потім пронизливий стогін. Добре було видно, як багрянець розтікається по шиї директора і переповзає на голову. Шкіра на обличчі тремтіла, наче від удару по ребрах хвилі йшли аж до голови. Ніби якась маленька істота пробігла під шкірою. Залишки хитро зачесаного на маківці волосся піднялися, і з вуст пролунало шипіння.
Мок підійшов до зв'язаного і взяв його пальцями під підборіддя.
– І ось так вони можуть пригощати вас дуже довго, Хекманн. - На його обличчі промайнула огида. – Ти не зможеш дихати, тобі поламають ребра, а потім зв’язаним кинуть у свинарник у цьому дворі. Свиней там добре годують. Однак це не означає, що якийсь кабан не зголодніє і не почне смикати вас за ногу. Знаєте, які міцні щелепи у кабана?
Очі директора вилізли з орбіт. Багрова шкіра знову почала хвилюватися. Мок боявся, що допитуваний впаде з апоплексичним ударом.
- Але з тобою нічого не станеться, - він сів на столик біля лампи і заговорив лагідним тоном, - якщо ти мені все проспіваєш. Про чотирьох хлопців з головою в хмарах. Струве, Шиллінг, Циглер і Брікс. Однокласники з твоєї школи. Вони заснували якийсь гурток самоосвіти або типову щенячу зграю зі своїми правилами та ритуалами. Всі вони вивчали грецьку мову. Вони були самоуками? Не вірю! Так хто їх навчив? Дали в газеті оголошення: "Четверо молодих людей хочуть вивчити мову Платона"? А може, прийшли до одного зі своїх учителів і запитали: "Професоре, чи не хочете ви навчати нас грецької мови"? І ви прикривали того вчителя, еге ж, Хекманн? А ви ображено відповіли: "У нас немає грецької – це застаріле!". Але я не вірю цьому, Хекманн. Зараз ти заспіваєш мені все або я познайомлю тебе з кабаном поруч...
Директор важко видихнув, а потім кілька разів ковтнув.
– Можна цигарку, будь ласка?
Мок вимкнув настільну лампу й увімкнув верхнє світло. Вони знаходилися в маленькому сараї, наполовину майстерні, де, ймовірно, будівельник не передбачив місця для чотирьох чоловіків і великого столу. Брати Матиско сіли на стіл, до якого були прикручені лещата, і не зводили очей з Хекманна. Їм довелося втягнути живіт, коли Мок проходив повз них, щоб дістати свою куртку, що висіла на цвяху.