Віддихувався і намагався пригамувати розбурхане серце. Заспокоївшись, підсунувся до вогню і запропонував дідові поспати.
— Не бійся, лягай поспи, — лагідно сказав дід. — У сні нема нікого чужого — то все тільки ти сам. Ти воюєш тільки з собою.
— Це нестерпно! Я не можу витримувати ці знущання! Невже я сам над собою знущаюся?
— А ти спитай у них! Не тікай від дзеркал, а приглянься до них, поговори з ними…
— Вони огидні!
— Може, ти їм теж огидний? Запитай! Поговори по-чоловічому! Ти завжди можеш вийти зі сну. Просто скажи собі: «Це сон!»
— Все так просто?
— А ти спробуй!
Він знову провалився у підземелля. Тепер уже не летів, а йшов тунелем. Кроки гулко відлунювали в тиші — а він ішов. Тільки б не забути, що це лише сон!
Сам підійшов до першого дзеркала. Воно було вражене. Якийсь зализаний кривляка, схожий на Дмитра-семінариста, скорчив гримасу і вже збирався відпустити кольку, але погляд Дмитра змусив дзеркало застигнути.
— Чого пристав? — зарюмсало воно.
— Це ти до мене пристаєш! Я хочу знати, чому!
— Ні, це ти ти пристаєш! Подивися, що ти корчиш із себе! Який костюмчик! Краватка! Який погляд мужнього чоловіка! Я все ще пісяю в ліжко від страху, що завтра не зможу написати контрольну з алгебри, а моя мамуся буде весь вечір пити пігулки і дзвонити всім подружкам, що я знівечив її життя… Ти можеш випустити мене звідси?! — та істота в дзеркалі заверещала і зарюмсала на весь голос.
— Я тебе не тримаю! Іди собі!
— І це все? Все, що ти можеш мені сказати?
— Чого ти хочеш від мене?
— Не знаю… може, я хочу, щоб ти вибачився переді мною… за те, що ненавидів мене…
— Я тебе ні не любив, ні не ненавидів! Ти вільний! Іди собі!
— І ти ніколи більше не захочеш викинути мене з вікна? Ким би ти був, якби я не витримав тих катувань, га?!
У дзеркалі борсалася якась розмита тінь, і Дмитро врешті сказав:
— Послухай, якщо ти — це і я, то давай забудем! Просто іди собі, куди хочеш! І вибач мені: я просто боявся про це згадувати… ці спогади розчавлювали мене…
— Перестань мене ненавидіти, — тихо схлипнуло дзеркало, і Дмитро відкрив очі…
Дід наче дрімав, притулившись до стіни. Вогонь горів яскраво, в печері було затишно і навіть святково.
— Ну що — побалакав? — майже пошепки спитав дід.
— А ви звідки знаєте?
— По очах бачу… тепер вже не будеш боятися своїх снів…
Дмитро вперше уважно поглянув на діда. Скільки ж йому років? І що він знає про нього?
— Я рахував до ста, — прошелестів дід, наче прочитавши чоловікові думки. — Мені здавалося, що це має якесь значення. Далі перестав. Далі просто живу, поки живеться…
Сон із Дмитра миттю здуло. Сто років! Він думав — сімдесят, і в такому віці — дивина ходити через високогірний кряж! А тут сто і невідь ще скільки!
— Діду, ви мене лякаєте! Ви хто? — у його голосі прозвучав такий непідробний страх, що старий Юр засміявся.
— Не бійся, я не мрець! А хто я? Я ще зі всіма своїми дзеркалами не перебалакав! Колись буду знати!
— Вам що — теж сняться дзеркала?
— Мені не сняться. Я в них сам зазираю.
Ви говорите загадками!
— Та чому ж? Ти — філософ! От говорю з тобою — і бачу своє відображення в твоїх очах. Слухаю, що ти думаєш про мене, як мене сприймаєш… А коли пасу овець, то спостерігаю за ними — вони ж також мене якось відображають… І вода, і вітер, і хмари, — то все мої дзеркала! А найбільше люблю гірських орлів. О, то вже любо з ними говорити! — голос старого знову сколихнув вогонь.
— Ви, діду, поет, — засміявся Дмитро.
— Може, і так…
— І все-таки: чим ви займалися в житті? Пасли овець — і все?
— Якби потреба жити зводилася до того, аби видоїти овечок і зробити з молока бринзу, — то Бог би не віддав нам свого Раю!
— Логічно! І всі великі уми шукали відповіді…
— І що? Хтось знайшов — і заховав від інших? Чи був таким скупим, що не поділився? — в очах діда застрибали веселі іскорки.
— Ну, діду, не хлібом єдиним і не бринзою живе людина. Світ рухається завдяки створенню нових технологій, розвитку великих міст, врешті-решт — духовному та інтелектуальному росту людини!