— Гай-гай, рухається? Куди рухається? Може, згортається? В райське яблучко? — дід так щиро засміявся, що Дмитро тільки знизав плечима і почав вмощуватися у своєму спальнику. — Якщо рухається, і ти в нім рухаєшся, то чому втікаєш? Клюнув носиком на мілину? — голос діда був майже грайливим, але чоловік раптом насторожився.
— Ви нічого про мене не знаєте! Про яку мілину ви говорите?
— Я — просто одне з твоїх дзеркал. Лягай спати. Я піду, як тільки сонце засвітить в цю печеру…
Сонце вранці так і не заглянуло в печеру. Густа хмара обняла вершину, щільно закривши вхід, білі клуби туману поповзли по стінах. Вогонь притих і зщулився.
Дмитро спав. Старий ступив кілька кроків до виходу, склав руки на грудях і тихо сказав:
— Розляглася… Я чую сонце там, за урвищем! Ти мене прийшла пильнувати?
Хмара наче почула слова старого і білим крилом провела по його лиці.
— Будем балакати — чи дати тобі спокій?
Густий клуб туману, обтікаючи ноги старого, завалився в печеру.
— Добре, сиди собі!
Старий пішов углиб печери. В заглибинці на висоті своїх очей намацав згорток. Витяг із нього торбинку з сухими ягодами та корінцями. Сів біля вогнища, знайшов у кутку два пласких камінці і почав помалу розтирати корінчики.
Дмитро завовтузився і тихо схлипнув…
Він стояв перед другим дзеркалом. Маленький хлопчик сидів на березі озера, відвернувши від нього обличчя. Сходило сонце, — і золотистий човник гойдався на хвилях. Було тихо-тихо — лише рожеві бульки, що їх випускали рибки, спалахували в золотистому тумані…
Чому він раніше не бачив цього дзеркала? Він стояв би перед ним вічно… це таке щастя, таке блаженство!
Він плакав, плакав, бо його серце так хотіло ввійти у світ золотистого дзеркала, а воно було дуже далеко — ніби щільна прозора стіна відділила його від цього овалу!
— Повернися, поглянь на мене! — шепотів крізь сльози Дмитро, але щось говорило йому, що він стоїть не з того боку, — хлопчик не може побачити його!
Цього разу так не хотілося виходити зі сну, — уже на грані прокидання він намагався достукатись голосом до мовчазного хлопчика, але холод пробігся по пальцях його ніг і вивів зі сновидіння…
О, цей старий ще тут! Він же збирався рано піти і дати мені спокій!
— Я казав тобі, що піду, як тільки сонце загляне в цю печеру, — озвався старий. — А ця панянка розляглася собі на вершині, як на своїй лежанці! Сідай ближче до вогню, я тут розтер корінців, аби додати тобі сили!
— Що ще за корінці? Ви щось чаклуєте?
— Не бійся, це — любка, зозулька, або ще на неї кажуть зозулині черевички. Ти ніколи не бачив її корінчиків?
Старий поклав на його долоню два маленьких корінчики, схожих на павучків… ні, не павучків! Дмитро вражено співставляв форму своєї руки з корінчиком любки. Це була маленька пухнаста ручка з масивним великим пальцем і чотирма вказівними!
— Ого!
— А на корені вони складені отак, як руки, долонями докупи, — засміявся дід. — Колись заради цього кореня перси нападали на Україну. Один грам любки коштував стільки, як грам золота!
— А в чому секрет?
— В її силі! Коли треба було по декілька днів переходити через пустелю, цей порошок заміняв людям їжу, давав силу.
— А чому любка?
— Та кажуть ще: «люби мене — не покинь». Додає силу чоловікам!
— О, то ви, діду, недаремно стільки літ прожили! То все ваша любка!
— Так, моя любка ніколи мене не покидає! То відходить, то наближається, — аби все пам’ятав, чого я тут…
— Це ви про кого, діду?
— Та про ту любку, що мою білу сорочку носит!
— Ай, діду, ви весь — загадка! Мені з вами страшно! Але у вас такі добрі очі…
— Ой, не купуйся, сину, на добрі очі! І не піддавайся тим, що світять очима! Бо ти ще не вмієш дивитися в очі!
— Чому так, діду Юрку?
— Дивитися може кожен, а видіти — рідко хто. І слухати кожен може, а почути — це велике діло…
Старий подав на сухому листочку маленьку жменьку перетертого кореня — з горошинку.
— Пережуй добре, що не змололося! Корінчик твердий!
Вони запили корінець залишками чаю.
— Пообідаємо бринзою, — сказав дід.
Дмитро відчув, що його свобода — в повній окупації. Він ще раз прикинув, скільки вільного часу в нього зосталося. Вже чотири дні він у горах. Теоретично міг би ще днів десять пробути, — треба використати для роботи кожен день. А тут цей дід…