— Не думаю, що він закликав до бунту проти батьківської тиранії привселюдно, — це були його судження, які не подобалися деяким городянам!
— Найбільший страх у людей викликає не смерть, не війна і не нашестя саранчі: людина найбільше боїться заглядати у власне пекло… І Сократа мусили засудити як бунтаря — він вчинив бунт у стаді. Він розрубав у свідомості людей пута насильства — адже людина створена за подобою Бога, а весь світ довкола норовить загнати вільну душу у клітку своєї подоби, своєї нереалізованої ілюзії…
Анна дивилася кудись у простір, — вона ще жила в динаміці того часу, який так розбудив її уяву і думку.
— Він говорив кожному: ти не такий, як всі. Скинь маску зі своєї свідомості! Навчися бачити і творити себе… Хіба він не надсучасний філософ? І хіба його не засудили б сьогодні?
— Ну що ви, — засміявся Дмитро, — часи вже не ті. Нікому тепер нема діла до філософів.
— Тому що таких мудреців, як Сократ, нині нема. Якби з’явилися — до них одразу виникли б претензії…
До того ж, він не ховався зі своїми думками. Його друзями були політики високого рангу, кажучи сучасною термінологією. І він говорив їм у вічі все, що думав про їхню словесну облуду…
— Треба віддати належне тогочасним політикам, — зауважив Дмитро, згадавши про власну участь у піар-кампаніях деяких відомих депутатів. — Вони хоч усвідомлювали, якою небезпечною може бути мудрість, спрямована людиною у власне єство. Люди, що прокидаються зі сну, починають бачити, а ті, що бачать — уже прозрівають…
— А ви ще питаєте, в чому полягав бунт Сократа! Ви знаєте, коли я входила в суть конфлікту мислячої людини й суспільства, то мимоволі все переносила на сучасний план. Бо час змінює декорації і риторику, але ніщо не змінюється в природі людини.
Ви це знаєте краще за мене: облудна софістика, позбавлена будь-якого глузду в дотиканні до реального життя людини, дуже зручна для маніпуляцій з її свідомістю. Люди хочуть свободи — ось вам гасла про свободу! Але ніхто не дасть зверху свободу рабові, який навіть не усвідомлює, що в рабстві перебуває його свідомість!
Люди хочуть, аби засудили злодіїв, які обкрадають їхню державу, але хто з них скаже самому собі: «віднині я не дозволю собі нечесно привласнити бодай копійку — чи від свого сусіда, чи від співробітника… бо моя держава — це я сам…»
— Так, злодійство стало нормою у свідомості людей, — і скоро нам, філософам, доведеться придумувати нову дефініцію для поняття «злодій».
— Це вже не буде герой Стефаникової новели…
І найголовніше, що мене турбує в нинішньому житті — тотальна погоня за «одкровеннями від лідерів нації»: всі хочуть чути галасливу лайку, прагнуть побільше публічного осуду — і всім подобається підспівувати цьому «спротиву в кишені»! Таке враження, що більшість людей беруть участь в тотальному марафоні на дальший плювок: плюнути на історичних діячів, які щось не так робили чи чогось нам не додали, на теперішніх «божків», на яких ще вчора молилися. Геніями визнаються ті, хто голосніше та гостріше цвіркне своїм плювком. А тих, хто намагається змусити людей глибше думати, шукати колоду у власному оці, — тих розпинають або ігнорують. Вони або нестерпні, або нецікаві. Бо таким способом легко виправдати внутрішню бездіяльність і «лідерів нації», і кожного з нас зокрема…
— Насправді люди хочуть, аби їм брехали, — зауважив Дмитро, — важливо тільки, щоб ця брехня імпонувала і відповідала тому, що їм приємно чути…
— Це не виправдовує брехунів.
— Звичайно, ні. Але знаю з власного досвіду, що коли люди визначать собі когось на роль «батька нації», то вони готові тебе розіп’яти лише за те, що маєш сміливість піддати сумніву бодай його слово чи якусь дію. Можливо, вам не доводилося працювати з великими аудиторіями, а я бачив, як легко люди піддаються масовому зомбуванню. Варто по телебаченню чи в інтернеті кинути якусь рекламку на кшталт: «Як? Ти ще не бачив цього фільму? Тоді ти не можеш вважати себе справжнім українцем!», — а далі завантажити декілька захоплених відгуків, як народ рине і клюне: одні споживуть наживку із щирого зацікавлення, інші — щоб не виглядати тупим в очах інших, треті — щоб обплювати. Теперішня фортуна харчами не перебирає: їй аби побільше галасу. Зі мною трапилася така халепа, що мене ледь не побили за просту річ — я сказав у якомусь селі, що ту яму посеред дороги, в яку постійно влітають колеса машин, простіше було б засипати їм самим, ніж включати це в програму кандидата…