— Ти наблизився, Сократе… Цю точку опертя боги визначили у людському серці. І лише споглядання прекрасного в самому собі — лише входження у досконале світло своєї душі не викличе в тебе бажання порівнювати, співставляти… це світло почне наповнювати тебе, як глибоке невидиме джерело наповнює колодязь чистою водою… І, йдучи за ним, ти не залишатимеш на сходинках гіркого запаху тліну…
— Яка наступна сходинка — від опертя до утвердження себе?
— Невже ти думаєш, Сократе, що людина, яка знайшла цю точку опертя у власному серці, пізнала його глибини й небеса, яка народила істинну красу, — зможе жити жалюгідним життям? Той, хто народить істину, а не примару, — зможе осягнути безсмертя…»
Сонячний промінь зблиснув на верхівці сосни, і блискавично сутінь огорнула галявину…
День пролетів так легко й несподівано — без розкладання на полички часу, регламентованого розпорядку. Видима бездіяльність проявила таку глибоку внутрішню дію, що Дмитро аж глибоко зітхнув від повноти почуттів…
Розбурханий океан пташиних голосів раптово втишився і завмер на тонкій високій ноті тиші…
Навіть дерева завмерли, навіть вітер перестав перелистувати гілки розлогого бука десь там, у високості лісу…
«Мить істини», — сказала б Анна…
Вперше не хотілося копирсатися у пережитому… якось називати щось, із чимось порівнювати, сперечатися з чужими думками…
Все прийшло, влилося у його світ, як вода з гірського джерельця…
Заснув на траві — не розпалюючи вогнища, не думаючи про звірів і гадюк…
Просто злився з усім, що сьогодні напоїло його серце живою водою…
Він ішов через величезний зал, на стінах якого від підлоги до склепіння були стелажі із книгами. Дорогі старовинні фоліанти виблискували золотими оправами, аж очі сліпило.
Ноги несли його уперед, а так хотілося зупинитися і заглянути бодай в одну із книг!
Все рухалося, пливло, манило блиском і проходило крізь нього, не даючи можливості навіть оком затриматися бодай на літері цього царства книг…
Попереду з’явилося світло — він побачив двері, що вели назовні. Хотів оглянутися, повернутися, але ноги вже стояли на порозі…
Напівзотлілий листок паперу, звиваючись у повітрі, легко опустився перед ним. Він узяв його в руки і спробував читати. Літери пливли перед очима, і якийсь голос сказав: «Лови найважливіші слова! Лови те, що кинеться в очі!»
«Дерево буде жити…» — зеленим сяйвом зблиснули слова внизу сторінки, — і він прокинувся…
Тіло дрижало від холоду, роса зросила одяг, обличчя, спина затерпла.
Він із трудом піднявся на ноги, заліз у палатку і закутався в спальник…
Було дуже холодно, так холодно, що звело пальці на руках. Порився у своєму «холодильничку», знайшов там баклажку з коньяком. Це він взяв саме для екстремальних ситуацій.
Тепло розлилося по тілу, голова пішла обертом…
Що там було? Він не міг цього забути! Щось про дерево…
Ах, яка бібліотека! Скільки життів треба, аби бодай переглянути всі ці книги!
Дмитрові раптом стало смішно. Він знав людей, одержимих вченістю і книжною всеядністю. Їхнє життя проходило в бібліотеках — вони дивилися на людей, які просто живуть собі і навіть бодай раз у тиждень не відвідують бібліотек, як на первісних дикунів. З часом їхній погляд стає відчуженим, з-під штанів усе частіше виглядають шкарпетки різного кольору…
Слава Богу, його обминула ця хвороба ученості. Для щасливого добробуту вистачило того, що зумів назбирати у свою голову в силу необхідності. Тепер залишалося тільки підтримувати форму…
Умився джерельною водою, зробив легку пробіжку довкола палатки.
Гаряча кава, приготовлена на мініатюрній спиртовій плиті, повернула до здорового настрою…
Він порадів із того, що цієї ночі його не мучили кошмари з дзеркалами. Бо, відверто кажучи, вже подумував про консультацію у психотерапевта. Якби не був достатньо відомою людиною у своєму місті…