— Я чув, що вони бувають білі і чорні…
— Білі і чорні? Подивися на небо: воно біле чи чорне?
— Ну, ясне. Майже біле.
— А вночі воно чорне. І хто так придумав, щоби небо було то білим, то чорним? Хто таке придумав, той знає, який може бути мольфар і нащо йому таким бути… І що би він не робив — усе виправдане… Він сам бачить, до кого треба прийти. Ти ще не готовий зустрітися з ним…
Я йшов до села і думав про те, що життя поставило мене перед вибором. Тоді я вважав, що серйозність вибору в даній ситуації полягала у способі отримання інформації. Іти далі „в народ“ і пробувати щось знайти — чи все-таки ризикнути докопатися до інформації на базі. Ризикнути серйозно нарватися…
І я вирішив іти на базу…»
Комп’ютер сигналізував, що в нього низький заряд акумулятора. Треба, було підключитися до сонячної батареї. Дмитро виставив її на сонце, підключив ноутика і відкинувся на траву…
Було таке відчуття, що в голову хтось напхав сіна. Вся голова була — як копиця, у якій повзали якісь мурахи, шелестіла трава, дурманило від гострого запаху…
Досить вже читання. Треба братися за роботу…
Без жодних зусиль думки швидко розповзлися, вітерець змив обриси реальності — і він поринув у блаженний солодкий сон…
Все було — як у казці. Ішов зеленими луками, попереду біг якийсь білий цуцик і весь час оглядався. Дорога повела вгору, по узбіччю, і раптом цуцик загавкав і кинувся до Дмитра. Так різко — ледь на вхопив його зубами за ногу. Дмитро шарпнувся — і раптово збудився…
Сонце світило так само ясно, тиша була така ж дзвінка, але щось змінилося.
Він відчув сильну напругу в сонячному сплетінні — і різко сів…
Перед ним стояв вовк.
Спершу він навіть подумав, що це собака. Але золотистий вогонь, що випромінювався з очей звіра, розпанахав свідомість чоловіка…
Руки вперлися в траву і заціпеніли. Очі майже запливли від холодного жару, що пройшовся по всьому тілу…
Вовк стояв, теж упершись широко розставленими ногами в землю і трішки сутулувато витягнувши голову вперед…
Жодного руху зовні.
І гаряча буря якихось фраз, зойків, миттєвих спогадів, — все завертілося у свідомості з такою швидкістю, наче він летів кудись вниз і намагався за щось учепитися… десь мала бути якась підказка… але все змивалося, пролітало так швидко, що з горла виривалося лише якесь шипіння…
І раптом все завмерло.
Зупинився час.
Зникли всі звуки, всі образи зовнішнього світу… світ зовні і всередині спорожнів…
І він знову побачив перед собою вовчі очі. В них не було ні агресії, ні миру: жоден порух гострих інстинктів не видавав вовчу натуру.
Очі людини і звіра завмерли на безмежно довгій лінії очікування…
Люди намагаються словами відобразити гостроту своїх переживань. Чим більше вони захоплюються описом, тим далі слова, нанизуючись одне на одне, відводять думку від тонкого променя пережитого…
Є речі, які проживаються на такій високій ноті сплеску емоцій, що розум відключається. Ти наче помираєш в одну мить — і невідомо через скільки завислих поза часом миттєвостей раптово знову проявляєшся на плівці життя…
Що можеш розповісти комусь про блискавичне зникання в небутті?
Пролетіла єдина мить, усвідомлена тобою як дія, — а ти, можливо, в цю мить у якомусь іншому вимірі прожив ще одне життя, яке тут же блискавично забув…
Тільки небо бачило, як чіпко сплелися погляди людини і звіра — і як вони через прірву мовчання й затамованого страху поріднилися між собою…
Дмитро відчув, що рука підкосилася від напруги, і спробував проконтролювати свої рухи.
Тепер він не хотів злякати вовка. Бо десь із прірви його холодного жаху випурхнув легенький метелик. Це була перша жива думка — і вона була дуже легкою: «Все буде так, як має бути…»