Прийнявши її, він прийняв цю мить, цього завмерлого у чеканні звіра…
І вовк відчув, що його випустили із клітки. Він випростався, повів головою вбік, а потім наче неохоче побіг углиб лісу…
Отямившись від страху, Дмитро, на свій подив, раптом відчув, що хоче їсти. Не чіпси, не сухарі і не консерви, — а добротну домашню їжу: борщ, голубці, шинку… і до всього цього так пасує чарка доброго коньяку!
Згадавши про коньяк, він тремтячими руками витяг свою баклажку і добряче хильнув. Закусив шпротами — і одразу полегшало…
Але попри те розум наполягав, що оскільки вовку відоме місце його дислокації, було б обачніше перебратися десь поближче до людей.
Думка про зустріч із пастухом вже не лякала його. Десь у глибині душі зараз він, можливо, навіть хотів би ще раз зустріти того дивака…
Під вечір він вибрався на проїжджу дорогу. Вирішив іти вниз — там внизу мало би бути село. Усамітнення не дуже вдалося — то можна вибрати компромісний варіант. Розум несміливо запитав, чи не пора вже повертатися додому, але Дмитро вирішив не здаватися.
Дорога довго метляла по лісу і врешті вперлася в якусь обвалену загорожу. Напевно, якийсь запустілий табір. Дах подекуди провалився, вікна без шибок.
Ці старі покинуті будинки — як здичавілі люди. Від них віє пусткою і холодним та голодним очікуванням…
Дмитро завжди побоювався руїн. Не тому, що там нікого не було, — навпаки: він кожною клітинкою тіла відчував присутність. Може, не когось, — а якоїсь матеріалізованої самотності, покинутості, якогось розпачливого поклику осліплих очей…
Простір має бути заселений життям. А розвалені будинки — це недоглянуті кладовища…
Сонце вже сховалося за горами — і починало сутеніти. Сюди він ішов дорогою близько години. Може, піти назад тією ж дорогою? Не залишатися ж тут на ніч… Він постояв хвильку, а тоді розвернувся і пішов назад.
У горах темніє швидко. Теплі яскраві обриси вершин поступово розчинилися в мороці. Туман опустився з гір і повалив ущелинами, заповзаючи в кожну шпарину.
Він ішов у тумані — ноги заледве долали дорогу. Спершу відчував, що рухається вгору. Потім втратив відчуття дороги і навіть відчуття власного тіла. Руки затерпли від двох сумок, плечі злилися з рюкзаком і стали єдиним важким тілом…
І тут раптом із туману виринули дві постаті.
— І хто це тут прогулюється по нашій дорозі? — огидним п’яним голосом прогугнявив один.
Всі зупинились.
— Та це дід Мороз — подаруночки нам приніс! — гикнув другий.
Якась сила штовхнула Дмитра вбік — і він покотився схилом дороги, дряпаючись об кущі, розбиваючи руки й лице об каміння…
Холод привів його до свідомості. Ноги лежали в струмку — він не зміг ними поворухнути. Тіло вперлося в рюкзак, як у спинку стільця. Руки все ще стискали сумки…
Слава Богу, живий!
Прислухався до тиші — ніяких голосів згори не почув. Напевно, п’янички живуть на тій закинутій території.
Він уявив собі, що могло би бути, якби зостався там на ніч, — і біль від подряпин одразу стих.
Але ноги все ще затерпли. Він їх просто не відчував. Спробував піднятися — і не зміг…
Якщо до ранку не вибереться звідси, ті двоє можуть прийти його шукати…
Знову жар в тілі, а потім обливання холодним потом…
Зустріч з вовком видалася просто дрібничкою порівняно з цією халепою. Тому що зараз він не міг рухатися — опинився в лабетах якоїсь сили, яка піднесла над ним свій великий палець…
Вгору чи вниз?
…Знову цей безкінечний зал з дзеркалами. Знову пищання, крики, кривляння, — він побіг…
І раптом в кінці ряду побачив себе. Вперше побачив своє реальне відображення в дзеркалі. Зупинився і підійшов…
Його власне обличчя було холодним і аж перекошеним від гніву…
— Нам треба поговорити, — сказав сам собі…
Наступної миті він уже сидить в затишному більярдному клубі навпроти університету. Бачить себе знову збоку — він у тій безглуздій професорській мантії, яку одягав після захисту дисертації. Хтось сидить перед ним — але Дмитро-глядач його не бачить, бо споглядає сам себе.
— Я розмажу тебе… — тихо, але погрозливим тоном каже Дмитро-професор комусь невидимому. — Ти поставив під удар все моє життя — і сім'ю, і кар'єру. Ти знаєш, скільки зусиль мені це коштувало! Ти слюнтяй і бездара, ти завжди ставав мені поперек дороги зі своїми сентиментами! Здохни нарешті і не потрапляй мені на очі!