Чи так буде правильно?
Це питання виникає наче нізвідки: чи так буде правильно — покинути Анну, навіть не давши собі і їй порозумітися? А може, все це — лише ілюзія? Це відчуття єдності, спорідненості, захищеності, правдивості… ніби все склалося в цілісну картинку — десь там, глибоко на підсвідомості…
Єдину мить тривало відчуття, що ось ти сам — спокійний і наповнений, тому що вона поруч…
Серце схлипнуло, як дитина, але жорсткий холодний розум тут же затюкав на нього: «Навіть не смій думати! В тебе Лариса і діти — і з ними тебе в’яже все, що необхідне в житті: робота, комфорт, стабільність і влаштованість. І ти сам ніколи не дозволиш собі це зруйнувати…»
І навіть не дозволиш собі хоча б наблизитись, аби зрозуміти — що таке справжня любов?!
Дмитро сам подивувався, чому цей блискавичний діалог пролетів у його голові саме зараз: у такому неблагополучному становищі, коли він не усвідомив до кінця, що з ним трапилося, чому він тут, у хатині цього старого…
А може, саме зараз це питання звучить якраз доречно? Може, зараз воно є найважливішим? Перш ніж він дізнається, чи зможе повернутися у своє колишнє життя, він має знати: заради чого…
Він пробує підвестися, але тіло таке важке, наче в нього налили свинцю. Нічого не болить, але волі нема. Це наче сон, який розгалужується на безліч сюжетів. І він ніяк не може прокинутися…
— Поговоріть зі мною, — тихо просить Дмитро, як тільки почув скрип дверей. — Не залишайте мене…
Старий сідає біля нього і мовчки дивиться своїми очима-дзеркалами.
— Що сталося? Ви ж усе знаєте… скажіть мені… коли я пробудився, мені було так добре, ніби я на світ народився… а зараз я хочу померти…
Старий мовчить.
Дмитро чекає, це мовчання вивертає його, як нудота, у нього виривається схлип, врешті тілом починають здригати конвульсії.
Він плаче, щось говорить, кричить, лупить руками, — але це не торкає старого. Він дивиться таким же проникливо-відсутнім поглядом і мовчить…
Всю ніч він просидів біля Дмитра, — той марив і плакав, пробував підвестися, — але тільки безсило вдаряв кулаками по грудях…
Сонячний промінь знову загойдався на блискучій скалці в кутку кімнати. Старий входить і знімає хустку з вікна… стоїть у промінні сонця — маленький, недопроявлений образ чогось земного і теплого…
Дмитро дивиться на нього майже відсутнім поглядом — все вчорашнє вивітрилося з його серця. Ніякого страху, ніяких сподівань…
— Вставай! — раптом каже старий і різким рухом зриває з нього овечі шкури. Дмитро лежить зовсім голий, — старий кидає йому одяг і відвертається…
Звичним рухом, записаним десь на підсвідомості, він хапає труси, сідає на ліжку і починає одягатися. Ніде у його мозку не поворухнулася думка про те, що ще вчора він заледве міг поворушити ногами…
Встає, поправляє на собі зіжмакану сорочку, вперше оглядає хижку…
— Я піду, — каже старий. — На столі бринза, тут маєш воду…
Дмитро навіть не встиг оговтатися, як старого не стало.
В кутку хижі він побачив свої речі: рюкзак і дві сумки. Уважно оглянув все, що містилося в рюкзаку: ноутбук у нього був закріплений на «підвісках», він мав витримати будь-які випробування дороги.
Перевіривши, чи все на місці, Дмитро полегшено зітхнув.
Відчинив старі скрипливі двері і вийшов з хижі…
Ступив крок — і спинився. За два кроки від нього зяяла глибока прірва. З неї підіймалася височенна скеля з гострим шпилем, що на відстані закривала хижу від стороннього ока. Справа видно було ледь протоптану стежку, що губилася в чагарнику. А за спиною височіли гори…
Дмитро завмер у спогляданні величної краси. Сонце сліпило очі, лісове птаство шугало у височині і ткало свою різнобарвну музику…
Куди пішов старий? Напевно, тією стежкою. А де його стара, про яку він згадував? У хижі не видно було слідів жіночих рук. Вона виглядала, як тимчасова нічліжка. Він же пастух — живе десь поблизу своїх кошар.
Дмитро пішов у хижу, виніс на сонце батареї, увімкнув комп’ютера. Як не дивно, заряд акумулятора ще тримався.
Котре сьогодні число?
У пам’яті почали смутно проявлятися спогади.
Він приїхав у гори. Коли це було? Зараз 20 липня. Це час його відпустки. Коли вона закінчується? Логічно, що десь у кінці місяця…
Що це з його ідеальною пам’яттю?
Під руки потрапив записник. Він погортав його і натрапив на сторінку з промовистою назвою «Питання». Перечитавши їх, здивовано подумав: «Чому я тут же не записав відповідей?»