Щось сколихнулося у свідомості, — Анна, книжка, робота…
І чому він тут? Як міг забратися на таку висоту? Що сталося?
Відкрив останні файли, з якими працював. «Мольфар»… Переглянув декілька сторінок, — це книжка якогось невідомого автора. Смутно пригадав сюжет. А що далі? Чому він читав цю книжку?
Витяг із хижі овечу шкуру, зручно вмостився на дерев’яному зрубі і почав читати.
«…Я вирішив іти на базу пішки, хоча туди ходила маршрутка. А ну як доля щось цікаве підкине дорогою?
На місце добрався майже вночі. Хоча у мене була з собою палатка, вирішив спробувати проникнути на базу.
Охоронець з фейсом героя американського бойовика зупинив мене ще на підході до брами.
— Ваші документи! Чого тут шукаєте?
— Хочу переночувати, — заблукав у горах! — відказав я, показуючи фальшиве посвідчення водія. Не завжди варто засвічувати себе, — особливо в таких випадках.
— Місць нема, — холодно відказав охоронець. — Спускайтеся цією стежкою вниз, — дійдете до села. Там люди приймають на нічліг.
— Дякую, — я розвернувся, щоб іти вниз, але щось підкусило поставити ще одне запитання. — Скажіть, будь ласка: ви місцевий? У мене товариш поранив ногу: потрібна допомога… може, десь тут є якийсь знахар?
— Де ваш товариш? — я не помітив у темряві, як, напевно, зблиснули очі охоронця, але не сподівався цього запитання. Декілька секунд замішання, поки я обдумував відповідь, — і стало очевидним, що я проколовся.
— Я залишив його у селі… просто я збився з дороги…
— В якому селі? І куди ви ішли?
— Я йшов сюди… мені сказали, що десь недалеко можна знайти доброго знахаря…
Не знаю, що зі мною сталося: я повністю втратив контроль над своїми думками… всі мої журналістські „штучки“ кудись вивітрилися — і я відчув себе просто безпорадним у ситуації, в яку сам себе загнав.
— Ідіть вниз до села, — може, вам там нададуть допомогу, — стримано відповів охоронець.
Я поплентався до села.
Була уже пізня година, — ноги самі промацували стежку. Витяг потужного ліхтарика і став присвічувати дорогу…
Хто ходив горами, той знає, наскільки відносні тут поняття часу і простору. Коли тобі кажуть: „Та це — зовсім близько: перейди через он ту гору — і ти вже на місці!“
А перейти через гору — це інколи означає подолати відстань у ціле життя…
Я не зміг подолати відстань до села, — але подолав відстань у ціле життя…
До села наблизився уже на світанку. Вирішив перепочити, бо люди ще спали.
І в цей час двоє вийшли з кущів…
Як же я міг забути про систему відеоспостереження! Визначити мою персону було справою декількох хвилин!
Напевно, я втратив свідомість після першого ж удару…
Як не дивно, до деталей пам'ятаю, що було зі мною потім. Я бачив це наче в кіно: вони відтягли мене зі стежки, кинули в джипа і вивезли на трасу. Тут викинули моє тіло на дорогу в місці, де вона робила крутий віраж. Будь-яка машина могла зачепити або розчавити мене, бо справитися з керуванням над урвищем дуже важко…
Я стояв збоку, бачив своє скоцюрблене тіло посеред дороги. Спробував кричати і кликати на допомогу, — але все було, як у сні. Кричав без голосу, метався, як тінь, довкола самого себе. Намагався переконати себе, що це тільки сон, — вибіг за поворот, аби випередити машини, але не знав, що діяти…
І в цю мить я побачив, як із лісу вийшов чоловік. Він нагнувся над моїм тілом, поклав руку на серце і щось довго шептав…
Потім все зникло. Я відчув, що опинився в дуже вузькому тунелі. Відчував, що попереду є світло, але очі мої впиралися у склепіння тунелю. Я застряг у проході. Намагався ворушити ногами, докладав неймовірних зусиль, кричав, борсався, — і нарешті світло проявилося перед очима.
Прийшов до свідомості у сільській хаті. Якісь люди йойкали і бідкалися, жінка подавала мені теплий запашний чай…
Ці люди сказали мені, що я сам доповз до їхньої хати. Зі мною не було нічого: ні документів, ні грошей, ні будь-яких речей.
Коли я оклигав, вони дали мені гроші на дорогу…
Як не дивно, я все пам'ятав. І розмову з охоронцем, і те, що сталося потім…
Не знав лише, хто повернув мене до життя. Може, це ангел у тілі чоловіка спустився з неба, аби оживити моє тіло?
Мій звичний цинізм вивітрився, як не було.
В редакції я розповів шефу, що проколовся, мене побили і пригрозили. Оскільки замовлення було між нами двома, він вибачився, що піддав мене такому ризику, і для колег зосталася лише історія про побиття журналіста за його діяльність. Ніхто з цього приводу особливо не галасував, — але всі з певним розумінням поставилися до того, що я „зламався“ і відійшов від „перченої“ журналістики…