Природно — мені довелося шукати собі іншу роботу. Межа, через яку пройшла моя свідомість, окреслила проблему, над якою я ніколи не задумувався: всі журналісти вважають себе борцями за правду, за справедливість, — воїнами на вістрі часу. І я так вважав, хоч добре знав, наскільки „домальованою“ у стилі настінного графіті, — грубими вульгарними мазками, — була моя „правда“.
Чи зрозуміли б мої „фани“ ту правду, яка відкрилася мені після розмови зі старою знахаркою? Можливо, їх зацікавив би момент несподіванки в сюжеті, але мого болісного плачу після того, як я повернувся до життя, ніхто не зрозумів би…
Бо дуже висока правда невидима для людей, які шукають об'їдків сенсацій на смітниках життя…
Я більше не захотів ритися у відходах чужих доль. Я знав, наскільки гірким і непривабливим є насправді життя тих, хто хоче постійно красуватися на обкладинках глянцевих журналів, на перших шпальтах „жовтої“ преси…
Однозначно вирішив покинути журналістику — і оскільки за освітою був художником-дизайнером, то спробував щастя у цій нейтральній царині діяльності…
Тоді я вперше почув серед дизайнерів термін „просторологія“. Це було щось глибше за те, що я знав, — принаймні для мене поняття просторології увібрало метафізику, платонівську геометрію, колоротерапію і багато ще чого такого, чому раніше не надавали значення. У нас з'явилися багаті люди, які хотіли своє житло зробити своєрідним ритуальним домом для замовлянь — на гроші, успіх, здоров'я і все таке інше, або просто не хотіли відставати від своїх суперників…
За роки журналістської діяльності так далеко відійшов від світу справжнього мистецтва, що тепер поринув у нього, як в чисту купіль…
Мене зацікавили всі нові пошуки в галузі дизайнерського мистецтва. Від часу мого навчання багато що змінилося, я втратив зв'язки, тому з великим задоволенням відвідував різні семінари, виставки, презентації, аби увійти в атмосферу середовища.
І тут, в дизайнерському „бомонді“, я зустрів цю дивну дівчину: „містичну ключницю“, як подумки її назвав.
Ми зустрілись на заняттях з фен-шую. Це якраз входило в моду — східні амулети, слоники і „будди“, що мали забезпечити багатство та благополуччя родин, весь антураж східного світу. Багаті люди шукали дизайнерів, які могли напустити в їхні голови багатозначного туману із заморським ароматом і вдало потрусити тугі гаманці.
Вона не займалася фен-шуєм. Очевидно, теж приходила для того, аби зустрітися і поспілкуватися з цікавими людьми.
Помітивши мій сарказм у сприйнятті „одкровень“ керівників семінару, вона раптом запропонувала відвідати її майстерню. Я з радістю погодився.
Коли ми зайшли у просторе напівпідвальне приміщення старого будинку, я аж присів від несподіванки. Це був світ українських Карпат!
Інтер'єр однокімнатної майстерні був спланований так, що простір створював враження одночасного перебування у великій гуцульській садибі. Тут була піч, покуть з іконами, комора з усім причандаллям, — тут була навіть маленька стаєнка з живою овечкою! Справжньою овечкою, яка зустріла нас радісним меканням!
— Я привезла її лише на зиму, — сказала дівчина і ніжно погладила звірятко.
В кімнаті було так багато світла, — воно сіялося зі стін, ліжників, сорочок…
Ми випили запашного трав'яного чаю — і вона розповіла мені про таємниці „українського фен-шую“. Я слухав, мов заворожений, — магія символів, легенд, казок поєднувалася з кожною річчю в цій „майстерні“.
Я не хочу називати її імені і не хочу вигадувати іншого. Зараз розумію, чому це важливо.
Вона зворушливо розповідала свою історію.
Народилася в глухому карпатському селі. Виросла в атмосфері краси і магічних таємниць. Її бабуся була дочкою мольфара. Про це знало все село — і їх трішки побоювалися. Мама теж добре розумілася на травах, уміла лікувати людей, але про мольфара, свого дідуся, не хотіла говорити. Вона його ніколи не бачила…
При згадці про мольфара у мене йокнуло серце. Згадав усе пережите — і миттєво відкинув спокусу щось розпитувати. Але й навряд чи вона знала щось більше від того, що почув я у своїх мандрах Карпатами…
— Бабуся перед смертю розповіла мені багато цікавого… Тоді я слухала її розповіді, мов казку, — але мало що розуміла. Згодом почала усвідомлювати, що бабуся настійно повторювала деякі історії по декілька разів, аби я просто їх запам'ятала…