— Це і є символічний кодовий запис цього закону, якого мали дотримуватися люди сили. Вони вірили, що в душі людини є невидима „книга“, в якій записуються не тільки події, що ставалися з людиною у житті, а навіть всі її думки і слова. Слово в магії має найбільшу силу. Як у вченні Христа… І виноградна лоза є своєрідною „моделлю“ цієї книги: „деревом мудрості“, „деревом відповідальності“, — чи як це назвати…
Ось, дивися: крайнім на гілці цього „дерева“ є виноградинка — „слово“. Людина є носієм слова — то можемо вважати, що ягідка є також символом людини…
— А гроно — це її життя?
— Можна і так сказати: гроно винограду чи інших плодів символізує єдність думок, слів і дій, що складають наше земне життя. І не стираються з нашої пам'яті. Кожна ягідка — слово, гроно — дія через слово, гілочка пов'язує ці грона з основним стовбуром, з родом і людством, стовбур — з коренем, з початком початків, корінь — із землею, а земля єднає нас із всесвітом, всесвіт — з Богом. Цей узор мав нагадувати людині про те, що її індивідуальна сила завжди перебуває у зв'язку з найвищою силою…
— А якщо людина скористалася в певний момент своєю силою всупереч загальному закону?
— Оскільки кожна виноградинка поєднана з усім всесвітом, то за порушення буде нести відповідальність не одна людина, і навіть не лише її сім'я чи рід…
— А якщо не порушувати, то вся сила всесвіту допомагає тобі?
— Ти — добрий учень. Я не так швидко це зрозуміла..
Її слова зачепили мене. Перед цим рушником я почував себе розчавленим нікчемою, — гнилою виноградиною, що даремно змарнувала сік життя. Уявив собі раптом, скільки галасу наробив своїми викидами агресії, сарказму, осуду, гордині…
І переді мною засвітилися тихим жалем мамині очі…
Сів допивати охололий чай — і раптом почав свою спонтанну сповідь. Розповів про свою бурхливу юність в журналістиці, про ту злощасну поїздку в Карпати…
Вона слухала і мовчала. А я вже не міг спинитись, — навіть її осуд, зневага, ворожість не могли б мене зупинити…
Я вже перейшов грань, за якою було бажання якось виглядати в очах інших людей. Для мене стало важливим вловлювати кожне відображення своєї мармизи при денному освітленні, аби мати шанс щось відмити в собі…
— Тільки не подумай, що я раптом став святенником і моралістом! — її очі були такі зосереджені й глибокі, що захотілося розвіяти мимовільне напруження.
— Найбільше бруду — в моралізмі і святенництві, — тихо й так само зосереджено зауважила вона. — Мораль — витончений спосіб нав’язати іншим людям свою власну нетерпимість до життя…
— А суспільна мораль? Без неї стало б зовсім зле. От я її порушив…
— Невже? І хто тебе осудив? Хто хоч раз сказав тобі, що гавкати на інших і вигукувати „ганьба“ — це сліпо кидати в прірву свою душу… бо хто ти такий, щоби ставати в роль судді? Хто сказав тобі в очі, що ти — паскуда? Навпаки — ти ж був у фаворі, так? В фаворі за паскудство, яким заражене все суспільство…
Я був ошелешений різкою реакцією дівчини. Її очі спалахнули зеленим вогнем.
— Суспільна мораль така ж аморальна, як мораль озлоблених ханжів, — тільки більш озброєна… Бо вона ж має на озброєнні недоторканне слово „справедливість“. Бути справедливим за рахунок тих, кого знищуєш, кидаєш в багнюку, — дуже легко. А стати справедливим, проявивши любов, милосердя, — і зробити це без галасу на всю околицю… Я недавно слухала інтерв'ю одного політика: він назвав ім'я людини, яку вважає „совістю нації“, бо той нічого не крав і завжди відкрито осуджував інших… Це ж звичайна річ, — не красти, з цим треба жити просто і непомітно, а не виставлятися на людські очі, як дід з писаною торбою! „Дякую тобі, Боже, що я ось такий, — гіперталановитий і гіперчесний! Не такий, як мої колеги по парламенту чи мої брати по перу!“ Знайома тема — про митаря і фарисея?
В її голосі зазвучав неприхований смуток, — і я не міг зрозуміти, як вона сприйняла мою сповідь. В цю хвилину мені зовсім не було байдуже, як ця вчорашня незнайомка сьогодні сприйме мене.
Наступила мовчанка. Ми сьорбали холодний чай і дивилися в нікуди.
— Ти намагаєшся бути правдивим, — її голос знову зазвучав м'яко і майже лагідно. — Я найбільше ціную в людях правдивість…
— І не вважаєш мене паскудою?
— Твої вчинки були паскудними, але людина і її вчинки — це ж не одне і те ж…
— Відповідальність за вчинки через незнання законів не знімається. Я з себе її не знімаю. Але та грань, на якій тоді зависло моє життя, багато що з мене „стесала“. Я справді ніби заново народився…