— Так воно й було… Твоя колишня правда була для тебе така ж переконлива, як і теперішня… тому не суди себе за те, що вже відбулося… і дякуй долі, що дала тобі другий шанс…
— А ти?
— Я не суддя нікому… — вона ніжно усміхнулася. — Інколи пробую шпетити себе, а потім знову ловлю себе на тому, що мої промахи тільки роблять мене сильнішою, — і легко прощаю собі… Дехто навіть вважає мене через це легковажною… А що вже казати про інших!
— Але твоя реакція була такою…
— Агресивною?
— Ні, я б сказав — адекватною…
— Напевно… я в житті натерпілася від подібних до тебе „мисливців за відьмами“…
— Тоді вибач за всіх…
— Вже вибачила… але твердо дала собі слово, що ні за яких обставин я не питиму отруйної води, аби стати такою, як всі.
— Ти про що?
— Це така притча про короля, — ти, напевно, чув її: приснилось тому королеві, що одного дня в його королівстві всі води стануть отруйними — і люди, напившись їх, збожеволіють.
Король наказав набрати великі бочки води, — і коли всі люди втратили розум, він один залишався здоровим. Але народ його королівства перестав розуміти свого правителя, — і оголосив божевільним короля. Тоді він вилив всі запаси живої води — і сам став таким, як його піддані.
А я кажу, що не хочу пити отруйної води: краще бути ізгоєм серед божевільних, ніж свідомо кинути себе в цю пекельну веремію…
Ми замовкли і змінили тему розмови, — заговорили про новий проект, до роботи над яким нас запрошували.»
«Ця дівчина внесла промінь сонця у моє життя. Вона не була схожою на жодну з тих дівчат, з якими доводилося в житті зустрічатись: ті були або надто доступними, щоби я відчував потребу в наступних зустрічах, або сухоребрими інтелектуалками, від яких нудило, — тому спілкування з ними було суто діловим.
А тут — повна свобода і розкутість, відкритість, — і в той же час така внутрішня „броньована“ незалежність, що іноді я почував себе трішки безпорадним. В якийсь момент мені здалося, що я закохуюся в неї, — моє старе холостяцьке серце почало танути у промінні її світла…
Колись одна моя колега по газеті розпочала з читачами дискусію про те, чи може існувати дружба між хлопцями і дівчатами, чоловіками й жінками. Я тоді їй сказав, що слово „дружба“ занадто відповідальне, аби його ставити під обстріл на такому ризикованому перепутті — між чоловіками й жінками…
Можливо, я сказав так тому, що дуже хотів, аби ця дружба була можливою. Бо мене втомлювали ці „хижацькі“ нальоти й зальоти — на одну ніч, на тиждень, на відпустку…
А про те, що це могло би бути на все життя, я й подумати не міг всерйоз. Для цього дійсно треба було стати найперше друзями…
І саме в цей час я отримав пропозицію на участь у великому дизайнерському проекті. Це мала бути реконструкція старовинного козацького комплексу. На моїй прабатьківщині…
Гени захвилювалися, море забурлило…
— Я — не твоя доля, — сказала вона в день останньої зустрічі перед моїм від’їздом. — Якби нам судилося бути в житті разом, ми одразу відчули б це. Твоя доля десь чекає на тебе! Але я завжди буду любити тебе так, як відкрило мені серце! Любов має безліч облич!»
«Я таки знайшов свою долю. Вірніше, упізнав. Уже там, в Запоріжжі, коли ходив берегами таємничої Хортиці, я згадував кожне її слово. Тоді вона говорила до мене теперішнього. Колись малозначимі фрази, сказані наче між іншим, тут набували глибокого змісту.
І я зрозумів, що по-справжньому любов можна відчути лише на відстані. Коли стане очевидним, що навіть на Марсі тобі світило б одне-єдине світило..
А вона чекала. Чекала, коли я впізнаю у ній свою долю…
Те, що я зараз пишу — останній лист із мого минулого. З минулого, яке відкрило мене теперішнього. Щось зруйнувало, а щось збудувало.
Сюжет банальний, — скаже читач. Це не важливо. Я лише хотів розповісти історію переродження — переходу з одного світу в інший у межах реального життя.
Колись я був цинічним фаталістом. Тепер став романтичним оптимістом. Десь попереду — золота середина. Рівновага цінностей. Я так сподіваюся…
Все у житті можливе. Може, хтось прочитає — і повірить у це…
Але за всім цим стоїть одна-єдина важлива миттєвість: на моїй дорозі стояв мольфар. Лише раз — на грані між життям і смертю…
І він навчив мене, не навчаючи…»
— Щось цікаве? — Дмитро не помітив, як підійшов старий. Сів поруч на зрубі, витяг свою люльку. Солодкуватий дим повився в повітрі.