— Так, цікаве! Не знаю, де це в мене взялося… але дуже нагадує мої пригоди в горах… Цього чоловіка врятував мольфар. Він у тім впевнений, хоча не бачив його… А як вам вдалося дотягнути мене сюди? Я пам’ятаю, що злякався двох людей — і впав у річку…
— Тебе знайшла стара…
— А хто мене витягнув?
— Ти сам прийшов…
— Я ж не міг йти!
Старий засміявся:
— Ти спиши собі всі питання, а тоді, може, сам щось зрозумієш… то ті хлопи напали на тебе?
— Ні, вони йшли дорогою… були п’яні, щось говорили… я злякався, що вони на мене нападуть…
— І хто ж на тебе напав?
— Та ніхто! Я сам звалився, бо кинувся тікати!
— Ти на себе напав…
— Та чого б я на себе нападав…
— Бо кожного разу, коли з чоловіком щось стається просто так, випадково, — це значить, що він уже пустив собі кулю в лоб…
— Ей, діду, ви знову говорите загадками! Я вас не розумію!
— Не розумієш — то правда… Люди себе не розуміють! Вони читають мудрі книжки, багато говорять про мудрі речі, а нічого не розуміють в собі… поки самі себе не спустять в якусь прірву… Але не людина вирішує, коли її час. Стара не забрала тебе, — вона покликала мене…
У Дмитра знову поворухнувся холодок страху під серцем.
— Діду, ви — мольфар?
— Я — пастух, — усміхнувшись, сказав старий. — А що ти знаєш про мольфарів?
— Нічого. Просто тільки що читав… цікаво, що вони рятують людей…
— Мольфари не рятують. Ніхто з людей не може рятувати когось. Вони передають силу, якщо на то є воля.
— Чия воля?
— Воля того, хто дає нам життя…
Вони довго мовчали.
— Дідусю, поговоріть зі мною… я так давно просто і щиро ні з ким не говорив… У мене все в житті ніби добре, — а щось заплуталося так, що я ні в чому не бачу сенсу… і не знаю, що зі мною не так…
— Та де ж там у тебе все добре! Люди просто так не вмирають від нещасних випадків. Та «цеглина», що має в один момент впасти комусь на голову, посувається дуже довго і помалу. «Цеглину» ніхто не в силі змістити — вона рухається не за людським законом. Людині дана воля: вона може відчути наближення моменту, може в останню хвилину піти іншою дорогою. Тільки вона сама вирішує, куди їй іти, — розумієш? Не розум, не плани, не чиясь команда, — а та душа, що керує людиною… Твій розум тебе збаламутив — і ти сам себе кинув у той потік. Кинув хребтом на гострий камінь… бо так захотіла твоя душа…
— Дідусю, у мене все в порядку з хребтом?
— В порядку. Але як ти не розберешся з собою… травми людина запрограмовує отут! — дід вказав пальцем на місце між очима. — Людина себе роздирає брехнею… спробуй розколоти сосну від верху до низу — і най вона живе!
— Ви вже мені про це говорили… я знаю, що не завжди був чесним… так, я завжди прибріхував — на роботі, жінці… така природа людська…
Колись наші предки согрішили — а ми за ними пожинаємо плоди їхнього гріхопадіння…
— Видно, що ти чоловік вчений. Повторюєш те, що чув, не думаючи.
— Що там думати? Це біблійний міф — ви ж його знаєте…
— Я знаю це не як міф, а як велику загадку про людське життя, намальовану в картинках. Але рідко хто з людей уважно приглядається і бачить, що на тій картинці намальовано… А все, що нам пам'ять малює, — не для того, аби люди бавилися собі оповідками. І шукали собі в них оправдання за власне життя…
Дід набив люльку травою, смачно затягнувся і знову уважно поглянув на Дмитра.
— Я все припасовую тільки до свого життя: нащо мені ця байка? Де вона про мене — а де не про мене? А як десь про мене, то я вже міркую, як до себе припасувати її…
— І як вона припасовується до вашого життя? — Дмитро був заінтригований.
Старий схопив якусь суху гілочку, сів на зрубі і став «малювати» перед собою уявну «картинку». Він окреслив круг:
— То є Едем. У нім росте два дерева — одне з одного боку, друге — з другого. Видиш картинку? Богу багато не треба: тілько два дерева. Добре міркуй: сад один, дерева два. Хтось має з того саду користати — і Він творить із глини третього, за своєю подобою. Такого, як Він. То значить — і мудрого, і сильного, тільки плоть його з глини. Ніхто нам не каже, що Божа плоть — глина… ніхто не знає, яка вона… А людина сотворена з глини. І вже тим вона відрізняється від Бога. Але в ту глину Він вдихає свій подих — і тим людина стає Його подобою…
— Їх було двоє…
— Уважно дивися на картинку: спершу людина була одна. А потім Бог її розділив — на чоловіка і жінку. Він створив одну людину — як чоловіка і жінку, бо Сам у Собі є і чоловіком, і жінкою. І Отцем, і Матір`ю. Так чи ні? Він Єдиний: то значить, що має в собі все…