— Може, тобі піти разом з ним? — запропонувала мені Дарлін.
Але я дотримувався іншої думки.
— Зачекай, погляньмо, що він буде робити, — сказав я.
Ми присіли на найближчу лаву і стали дивитися, як Девід у повному захваті добрався до вершини маленької гірки. Широко посміхнувшись, він помахав нам рукою і з'їхав униз.
Потім, без жодних вагань, він попрямував до середньої гірки. Добравшись до середини сходів, він обернувся і глянув на мене. Я відразу зробив вигляд, начебто дивлюся в інший бік і не звертаю на нього ніякої уваги. На мить він замислився, ніби зважуючи свої сили, а потім обережно спустився назад, роблячи зупинку після кожної перекладинки.
— Любий, піди допоможи йому, — сказала мені дружина.
— Не тепер, — відповів я і підморгнув їй, даючи зрозуміти, що насправді слідкую за ситуацією і тримаю її під контролем.
Хвилин п'ять Девід простояв біля підніжжя середньої гірки, спостерігаючи за тим, як інші діти залазять нагору, з'їжджають і весело біжать, щоб повторити все знову. Нарешті його маленьке серденько сповнилося рішучості. Він теж може!
І він піднявся на гірку… і з'їхав униз. Потім ще. І ще. І на нас при цьому навіть не оглянувся.
Потім ми побачили, як він круто повернувся і попрямував до найвищої гірки. Тепер уже Дарлін затурбувалася по-справжньому:
— Брюсе, мені здається, що він не повинен робити це без нашої допомоги. А тобі так не здається?
— Ні, — відповів я якомога спокійніше. — Але я думаю, що він не буде й намагатися. Поспостерігаймо ще трохи.
Підійшовши до підніжжя великої гірки, Девід обернувся і покликав:
— Тату!
Але я знову швидко відвів очі убік, роблячи вигляд, що не чую.
Задерши голову догори, він почав роздивлятися, куди ж ведуть ці сходи. Напевно, у його дитячій уяві ці сходи вели прямо на небо. Він бачив, як один підліток, який видряпався нагору, з гиканням з'їхав униз.
І ось, поборовши страх, Девід вирішив спробувати. Обережно, по черзі пересуваючи то ногу, то руку з перекладинки на перекладинку, він почав повільно підніматися нагору. Але, не піднявшись і на третину, застиг на місці. А підліток, який тільки що з'їхав униз, вже знову підіймався нагору і репетував на Девіда, який заважав йому, щоб той швидше рухався. Але Девід не міг. Не міг рушити ні нагору, ні вниз. Він дійшов до крапки.
Я кинувся до нього.
— Ти в порядку, синку? — крикнув я йому від підніжжя гірки.
Він глянув униз, побачив мене, здригнувся, але залізною хваткою вчепився в сходи. Мені здалося, що в його голівці зріє якесь запитання, і я мав рацію.
— Тату, ти не хочеш прокотитися з цієї гірки разом зі мною? — запитав він.
Підліток уже втрачав терпіння, але і я не хотів упускати такий момент. Вдивляючись знизу нагору в личко Девіда, я запитав:
— А навіщо тобі це, синку?
— Я не можу це зробити без тебе, тату, — сказав він, починаючи тремтіти. — Вона занадто велика для мене!
Витягнувшись на весь зріст, я дістав його і підхопив на руки. І ми разом піднялись цими сходами, що ведуть на саме небо. На вершині гірки я посадив його перед собою, міцно обійняв за плечі — і, сміючись від захвату, ми із шумом і свистом з'їхали вниз.
От що таке рука нашого Батька. Ви говорите йому:
— Батьку, будь ласка, допоможи мені, тому що я не можу це зробити без Тебе! Це занадто складно для мене!
І після цього спокійно відправляєтеся з вірою творити це складне та велике. І з вуст ваших виходять слова, які ви насправді одержуєте з Його руки. І зрештою дух ваш просто кричить:
— Усе це зробив Бог! Він і ніхто інший! Бог вів мене, давав мені слова, давав мені силу — і це воістину чудово!
І неможливо уявити більш високого, більш осмисленого життя, ніж життя в цьому надприродному вимірі!
Божа сила, яка перебуває з нами й у нас, яка виливається через нас, — ось те, що перетворює нашу залежність у цілісність і повноту. Апостол Павло говорить: «Таку ж певність до Бога ми маємо через Христа, не тому, щоб ми здібні помислити щось із себе, як від себе, але наша здатність від Бога. І Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту…» (2 Кор. 3:4–6).
Однак, як це не сумно, навіть зрілі християни так рідко відчувають поруч із собою руку Божу, що не тужать за нею і не просять про її дотик. Більше того, навряд чи вони навіть підозрюють про саме її існування. У кращому випадку, вони знають, що рука ця торкалась пророків і апостолів. Але тільки не їх самих. Тому коли такі віруючі доходять до крапки, до того моменту, де їх підстерігає невдача, вони, як і варто було очікувати, роблять зовсім невірні висновки: «Я зайшов занадто далеко — і ось результат. Тепер мої сили доходять до краю — потрібно негайно скинути цей непосильний тягар!»
А ось Ябец — той, навпаки, був настільки упевнений, що для благословення з ним повинна бути рука Божа, що не уявляв без неї життя на славу Його. Отже, давайте придивимося до того, що саме означає його благання про Божу руку.
«Рука Божа» — біблійний вислів, який означає присутність і силу Бога в історії обраного Ним народу (див. Єг. 4:24 і Ісая 59:11). У Діях феноменальний успіх ранньої Церкви пояснюється так: «І Господня рука була з ними; і велике число їх увірувало, і навернулось до Господа» (Дії 11:21). Взагалі в Новому Заповіті відчути на собі руку Божу означає «сповнитися Духом Святим». У міру того як Церква зростала, усе більш могутньо виявлялись як необхідність, так і значення руки Божої для здійснення Божих справ.
Так, у міру природного переходу від більшого благословення до більш широких меж, усе більш зростала і потреба в надприродній силі. Коли Ісус дав Своїм учням Велике Доручення: «Тож ідіть, і навчіть всі народи… і ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку»! (Мт. 28:19,20), Він тим самим поклав на них як неймовірне благословення, так і неможливе завдання. Йти по всьому світі? Навчити всі народи? Як зробити подібне?! І кому Він це доручив? Таким боягузам, як Петро, який вже один раз показав, що навіть підозра якоїсь служниці може змусити його відректися і сказати: «Не знаю я, жінко, Його» (Лк. 22:56,57)!
«Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас…» (Дії 1:8). Коли Бог послав їм Святого Духа, Ісус торкнувся цих звичайних віруючих Своєю величчю, наповнив їх Своєю чудесною силою, щоб вони могли бути свідками Йому «аж до останнього краю землі» (Дії 1:8). Справді, у розповіді Луки про дії апостолів згадування про те, що вони «переповнилися всі Святим Духом», часто йде поруч із повідомленням про те, що вони «зачали говорити слово Боже зі сміливістю» (див. Дії 4:31; 5:29; 7:51; 9:27). Нічим іншим, окрім як Божою дією, яка була явлена через апостолів, неможливо пояснити чудеса і масові навернення невіруючих, які ставалися потім.
І якщо ми просимо про могутню Божу присутність у такий самий спосіб, як це робив Ябец і рання Церква, ми теж побачимо приголомшливі плоди, пояснити які буде можливо тільки тим, що з нами рука Божа.
Узагалі, у розповідях про ранню Церкву мене вражає саме те, що тоді віруючі постійно просили Бога, щоб Він наповнив їх Духом Своїм (див. Дії 4:23–31). «Маючи ласку в усього народу», вони були усім відомі саме тим, що завжди «були вкупі, і мали все спільне», але особливо тим, що проводили години і навіть дні у спільній молитві, завжди супроводжувані Богом і наповнені Його силою (див. Дії 2:42–47). Вони жадали одержати з Божої руки більше і більше, одержати свіжий подув Духа, тієї сили Божої, яка будь-що, що здається приреченим на неминучу поразку дивним чином перетворює на перемогу і будь-яке нездійсненне завдання перетворює в посильне і можливе.
Павло у Посланні до ефесян закликає християн «пізнати Христову любов, яка перевищує знання, щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою», і молиться про те, щоб Бог дав їм, «за багатством слави Своєї силою зміцнитися через Духа Його в чоловікові внутрішнім» (Еф. 3:19,16).