– Так, – його нога продовжувала ритмічно стукати по колесі.
– Що? – я могла побитися об заклад, що було ще щось. Він насупився, його брови вигнулися в дві дуги, й він подивився на мене якось сумно, ба навіть схвильовано.
– Це все через Ембрі. Останнім часом він мене уникає.
Думки якось не в’язалися, але я подумала: може, проблема в мені, може, через мене у Джейка неприємності з друзями?
– Ти проводиш забагато часу зі мною, – нагадала я. Невже я така егоїстка? Я ж його монополізувала.
– Ні, справа зовсім не в цьому. Він уникає не тільки мене, але й Квіла і всіх інших також. Ембрі не ходив до школи цілий тиждень, але ми так і не змогли застати його вдома. А коли він повернувся, він… він мав дивний вигляд. Був наляканий. Ми з Квілом намагалися його розпитати, в чому справа, але він не захотів говорити з жодним із нас.
Я дивилася на Джейкоба, тривожно прикусивши губу, – він і справді був наляканий. Але він не дивився на мене. Він витріщився на свою ногу, яка кóпала колесо, так наче вона належала комусь іншому. Ритм ударів пришвидшувався.
– Аж раптом цього тижня ми помітили, що Ембрі почав дружити з Семом та рештою його банди. Сьогодні він був із ними на скелі, – Джейків голос був низький і напружений.
Нарешті він подивився на мене.
– Белло, вони дратували його ще більше, ніж мене. Він не хотів мати з ними нічого спільного. А тепер він тягається повсюди за Семом, наче вступив у їхню секту.
Те саме було й із Полом. Точнісінько те саме. Він узагалі не дружив із Семом. Тоді він не ходив до школи кілька тижнів, а коли повернувся, то несподівано Сем повністю ним заволодів. Не знаю, що б це могло означати. Не можу зрозуміти, але відчуваю, що маю до цього стосунок, тому що Ембрі мій друг і… Сем дивиться на мене з насмішкою… і… – Джейк затих.
– Ти розказав про все Біллі? – запитала я. Він заразив мене своїм страхом. По спині бігали мурашки.
Тепер на його обличчі з’явилась злість.
– Так, – прошипів він. – Це мені дужедопомогло.
– Що він сказав?
На лиці Джейкоба з’явився сарказм, і він заговорив, пародіюючи глибокий голос свого батька:
– «Не варто хвилюватися про це зараз, Джейкобе. Через кілька років, якщо ти не зрозумієш усього сам… я поясню тобі», – а тоді Джейк додав уже своїм звичайним голосом: – І що все це означає? Він хотів сказати, що це звичайна статева зрілість, дорослішання? Ні, це щось інше.
Він кусав нижню губу й стискав кулаки. Здавалося, він от-от розплачеться.
Я інстинктивно обняла його двома руками за пояс, притиснувшись обличчям до його грудей. Він був такий великий, я почувалася, немов дитина, яка обнімає дорослого.
– Джейку, все буде гаразд! – пообіцяла я. – Якщо стане гірше, ти зможеш переїхати до нас із Чарлі. Не бійся, ми щось обов’язково придумаємо!
Якусь мить він не ворушився, а тоді його довгі руки невпевнено пригорнули мене.
– Дякую, Белло, – голос його був хрипкіший, ніж завжди.
Ми стояли так якийсь час, і це зовсім не засмучувало мене; я навіть почувалася спокійною. Я давно не відчувала такого, я вже й забула, як воно, коли тебе обнімають. Це була дружба. А Джейкоб був дуже теплий.
Було якось дивно перебувати так близько до іншої людини – я маю на увазі, емоційно близько, хоча й фізична близькість була також незвичною. Це було не в моєму дусі. Як правило, я ніколи не торкалася так інших людей. Не-людей.
– Якщо ти завжди так реагуватимеш, то я засмучуватимуся частіше, – голос Джейкоба став знову життєрадісним, його сміх гуркотів над моїм вухом. Його пальці діткнулися мого волосся, м’яко й обережно.
Що ж, для мене це була тільки дружба.
Я зробила крок назад, весело сміючись, – я хотіла, щоб усе залишилося так, як є.
– Важко повірити, що я на два роки старша за тебе, – сказала я, наголосивши на слові «старша». – Біля тебе я почуваюся як гном.
Стоячи так близько до нього, я й справді змушена була задирати голову, щоб побачити його лице.
– Ти забуваєш, що зараз мені вже майже сорок.
– Ой, точно.
Він погладив мене по голові.
– Ти як маленька лялька, – дражнив він мене. – Порцелянова лялька.
Я закотила очі, зробивши ще один крок назад.
– Давай не починатимемо розмови про альбіносів.
– Белло, ти точно впевнена, що ти не одна з них? – він притулив свою червонувато-коричневу руку до моєї. Контраст був разючий. – Я ще ніколи не бачив нікого блідішого, ніж ти… хіба що за винятком… – він запнувся, і я відвела погляд, намагаючись не думати про те, що він хотів сказати.
– То ми будемо кататися – чи як?
– Певна річ, – відповіла я з більшим ентузіазмом, ніж півхвилини тому. Його незакінчене речення нагадало мені, для чого я тут.
Розділ 8
Адреналін
– Гаразд, де зчеплення?
Я вказала на ліву рукоятку керма. Відпускати її було помилкою. Важкий мотоцикл захитався піді мною, ледь не впавши набік. Я знову схопилася за ручку, намагаючись тримати мотоцикл рівно.
– Джейкобе, він не стоїть рівно, – пожалілася я.
– Стоятиме, коли ти їхатимеш, – пообіцяв він. – А де в тебе гальма?
– Під правою ногою.
– Неправильно.
Він схопив мене за праву руку й сильніше притиснув пальці до перемикача ручного гальма, просто над перемикачем швидкості.
– Але ж ти казав…
– Зараз тобі потрібне саме це гальмо. І не гальмуй зараз нижнім, робитимеш це, коли освоїшся.
– Ти щось недоговорюєш, – сказала я підозріло. – А хіба обидва гальма не однаково важливі?
– Забудь про заднє гальмо, гаразд? Ось тут… – він накрив мою руку своєю долонею і притиснув гальмо до ручки. – Ось як треба гальмувати. Не забувай, – він стиснув мою руку ще раз.
– Гаразд, – погодилася я.
– Газ? Я стиснула праву рукоятку.
– А перемикач швидкостей? Я штовхнула його лівою ногою.
– Дуже добре. Гадаю, ти запам’ятала всі важелі. Єдине, що залишається, – змусити мотоцикл зрушити з місця.
– Угу, – невиразно пробурмотіла я, боячись сказати бодай слово. В шлунку якось дивно забулькотіло, і я злякалася, що голос зірветься. Я боялася. І намагалася переконати себе, що цей страх безпідставний. Я уже пройшла через усе найгірше. У порівнянні з цим нічого не може видатися таким страшним. Чого мені боятися? Зараз я розсміюся в лице самій смерті.
Мій шлунок на це не купився.
Я витріщилася на довгу брудну дорогу, обабіч якої росла зелена густа трава. Асфальт був вологий і вкритий піском. Все одно краще, ніж болото.
– Тримай пальці на зчепленні, – інструктував Джейкоб. І я поклала пальці на зчеплення.
– А тепер дуже важливий момент, – наголосив Джейкоб. – Ні в якому разі не відпускай пальців, гаразд? Уяви, що тримаєш у руках справжню гранату. Кільце висмикнуте, а граната у тебе в руках.
Я стиснула пальці ще сильніше.
– Гаразд. Як гадаєш, ти зможеш сама зрушити з місця?
– Якщо я підніму ногу, то одразу впаду, – відповіла я крізь зуби, стискаючи свою справжню гранату.
– Добре, я тобі допоможу. Тільки не відпускай зчеплення. Він зробив крок назад, а потім різко натиснув на педаль газу.
Почувся гуркіт, і мотоцикл завівся, здригаючись від дужих поштовхів. Я почала падати набік, але Джейк устиг схопити мотоцикл, перш ніж той привалив мене до землі.
– Обережно! Ти досі тиснеш на зчеплення?
– Так, – сказала я, задихаючись.
– Постав ноги назад – я попробую все спочатку.
Задля безпеки він поклав руку на заднє сидіння. Зчеплення спрацювало з четвертого разу. Я відчувала, як мотоцикл гуде і реве піді мною, немов дикий звір. Я стискала зчеплення, аж поки пальці не заніміли.
– Тепер тисни на газ, – звелів Джейкоб. – Але дуже ніжно. І не відпускай зчеплення.
Досі вагаючись, я покрутила праву рукоятку. Мотоцикл ледь-ледь рушив із місця. Він злісно ревів, немов голодний звір. Джейкоб задоволено усміхнувся.