– Ти пам’ятаєш, як переключати першу швидкість? – запитав він.
– Так.
– Тоді вперед, пробуй.
– Гаразд.
Він кілька секунд почекав.
– Ліва нога, – підказав він.
– Знаю, – сказала я, глибоко вдихаючи.
– Ти впевнена, що готова до цього? – запитав Джейкоб. – У тебе наляканий вигляд.
– Зі мною все гаразд, – обрубала я, перемкнувши швидкість на рівень нижче.
– Дуже добре, – похвалив він мене. – А тепер дуже м’яко відпускай зчеплення.
Він зробив крок назад.
– Хочеш, щоб я відпустила гранату? – недовірливо запитала я. Не дивно, що він зробив крок назад.
– Такий принцип дії. Просто відпускай, але повільно.
Тільки-но я почала послаблювати пальці на зчепленні, як одразу почула голос, який звертався до мене і не належав хлопцеві, що стояв поруч.
«Це безрозсудно, це дітвацтво і дурість», – аж кипів оксамитовий голос.
– Ой! – я здивовано розтулила рота – і відпустила зчеплення.
Мотоцикл став дибки, подався вперед, а потім упав на землю разом зі мною. Ревучий мотор миттю заглух.
– Белло? – Джейкоб із легкістю зняв важкий мотоцикл із мене. – Ти не забилася?
Але я не слухала.
«Я ж казав», – пробурмотів ідеальний, кришталево-чистий голос.
– Белло? – Джейкоб трусив мене за плечі.
– Зі мною все гаразд, – мовила я приголомшено.
Більше, ніж гаразд. Голос у моїй голові знову повернувся. Він досі звучав у моїх вухах – м’яким оксамитовим відлунням.
У голові швидко прокручувалися всі можливі варіанти. Ніяких збігів – незнайома дорога, я роблю те, чого раніше ніколи не робила, – ніяких дежа вю. Отже, галюцинація була викликана чимось іншим… Я відчула, як по моїх жилах пульсує адреналін, і здається, знайшла відповідь на запитання. Поєднання адреналіну й небезпеки і зовсім трохи дурості. Джейкоб уже поставив мене на ноги.
– Ти не вдарилася головою? – запитав він.
– Не думаю. Я похитала нею туди-сюди, перевіряючи.
– Я ж не пошкодила мотоцикла, правда?
Ця думка найбільше мене турбувала. Я збиралася спробувати ще раз, тут-таки. Трохи безрозсудності – і я отримала більше, ніж сподівалася. Ну й що з того, що я шахраювала. Можливо, я знайшла спосіб, щоб викликáти галюцинації, – а це набагато важливіше.
– Ні. Ти просто заглушила мотор, – мовив Джейкоб, перебиваючи мої поспішні міркування. – Ти відпустила зчеплення зашвидко.
Я кивнула.
– Спробуймо ще раз.
– Ти впевнена? – запитав Джейкоб.
– Абсолютно.
Цього разу я спробувала зрушити з місця сама. Це виявилося не так легко; мені довелося трохи підскакувати, щоб натискати на педаль із потрібною силою, і щоразу, як я це робила, мотоцикл намагався скинути мене на землю. Руки Джейкоба нерішуче завмерли біля рукояток, готові в будь-який момент підхопити мене, якщо знадобиться.
Після кількох не дуже вдалих та й зовсім невдалих спроб двигун таки заревів піді мною. Не забуваючи тримати зчеплення, заради експерименту я додала газу. Мотоцикл зарокотів. Я усміхнулася так само широко, як Джейкоб.
– Полегше зі зчепленням, – нагадав Джейкоб.
«Невже ти хочешубитися? Ось для чого все це?» – сердито сказав інший голос.
Я широко вишкірилася: спрацювало! – і пропустила запитання мимо вух. Джейкоб не дозволить, щоб зі мною трапилося щось погане.
«Їдь додому, до Чарлі», – наказав голос. Я була вражена його ідеальною красою. Я не можу забути цей голос, байдуже, що мені доведеться за це заплатити.
– Відпускай повільно, – підбадьорював мене Джейкоб.
– Гаразд, – сказала я. Дивно, але я збагнула, що відповідаю їм обом одночасно.
Голос у моїй голові рявкнув так, що заглушив рев мотоцикла.
Я спробувала зосередитися, не дозволити голосу знову відвернути мою увагу, і трошки розслабила руку. Раптом мотоцикл загудів і помчав уперед.
І я полетіла.
Нізвідки подув вітер, він пружно бив ув обличчя, а волосся з такою силою тріпотіло за головою, що здавалося, хтось за нього тягнув. Серце шалено калатало, адреналін скажено пульсував у венах. Дерева пролітали повз мене, зливаючись у суцільну зелену стіну.
Але це була тільки перша швидкість. Моя рука намацала перемикач швидкостей і натиснула на газ.
«Белло, ні! – розгніваний, але такий безмежно солодкий голос зашипів над моїм вухом. – Що ж ти коїш?»
Це трохи мене освіжило, і я помітила, що дорога починає звертати ліворуч, а я досі їду прямо. Джейкоб не сказав мені, як повертати.
– Гальма, гальма, – пробурмотіла я сама до себе й інстинктивно вчавила педаль правою ногою, як зробила б у своєму пікапі.
Я втратила рівновагу, мотоцикл почало трусити, він нахилився в один, потім у другий бік. На шаленій швидкості я помчала у напрямку зеленої стіни. Я намагалася повернути кермо, але раптом мене різко кинуло вбік, і мотоцикл перевернувся, досі рухаючись до зеленої стіни.
Мотоцикл знову приземлився на мене і, гучно ревучи, потягнув мене по мокрому піску, аж поки не вдарився об щось тверде. Я нічого не бачила. Моє обличчя заляпало болотом. Я спробувала підняти голову, але мені щось заважало.
У мене паморочилося в голові, і я не знала, що робити. Я розрізняла три чіткі звуки – рев мотоцикла наді мною, голос у моїй голові та ще щось…
– Белло! – гукнув Джейкоб, і я почула рявкіт іще одного мотоцикла.
Тягар уже не притискав мене до землі, і нарешті я змогла дихати вільно. Навколо панувала тиша.
– Ого, – пробурмотіла я. Мене аж трусило. Ось він, рецепт галюцинації – адреналін плюс небезпека плюс дурість. Щось у такому дусі.
– Белло, – Джейкоб тривожно схилився наді мною. – Белло, ти жива?
– Зі мною все гаразд! – вигукнула я у захваті. Я поворушила ногами й руками. Здається, все на місці. – Хочу ще раз, хочу ще раз!
– Гадаю, це невдала ідея, – сказав Джейкоб стурбовано. – Буде краще, якщо я відвезу тебе до лікарні.
– Зі мною все гаразд.
– Гм, Белло? У тебе величезна рана на чолі, і з неї цебенить кров, – повідомив він.
Я доторкнулася рукою до чола. Звісно, воно було вологе й липке. Я не відчувала нічого, окрім запаху моху, тому мене й не нудило.
– Ой, мені так прикро. Вибач, Джейкобе.
Я притиснула долоню до рани, так ніби намагалася втиснути кров назад.
– Чому ти вибачаєшся за те, що в тебе тече кров? – поцікавився він, обнявши мене своєю довгою рукою за талію й поставивши на ноги. – Поїхали. Але тепер поведу я, – він простягнув руку по ключі.
– Що робитимемо з мотоциклами? – запитала я, даючи йому ключі.
Він якусь мить поміркував.
– Чекай тут. І візьми це, – він зняв футболку, забруднену моєю кров’ю, і кинув мені. Я туго змотала її і приклала до чола. Я починала відчувати запах крові; я глибоко дихала ротом і намагалася думати про щось інше.
Джейкоб заскочив на чорний мотоцикл, завів його з першого разу і звернув на дорогу, здіймаючи у повітря пісок та гальку. Він їхав, як справжній професіонал, низько схиливши голову над кермом; він дивився вперед, його блискуче волосся розмаялося по бронзовій спині. Мої очі звузилися від заздрості. Напевно, я на своєму мотоциклі мала зовсім не такий чудовий вигляд.
Я здивувалася, побачивши, як далеко заїхала. Я заледве розрізняла Джейкоба, коли він зрештою дістався пікапа. Він закинув мотоцикл у кузов і заскочив у машину.
Я й справді почувалася нормально, коли він на шаленій швидкості гнав пікап до мене. У голові трохи паморочилося, у шлунку коїлося щось незрозуміле, але рана була несерйозна. Рани на голові, як правило, кривавляться найсильніше. Тож Джейкобу не варто було так поспішати.
Не заглушивши мотора, Джейкоб кинувся до мене і знову обняв за талію.
– Гаразд, тепер посадимо тебе в машину.
– Зі мною справді все гаразд, – запевнила я його, коли він підсаджував мене. – Не хвилюйся ти так. Просто трошки крові.
– Просто багатокрові, – пробурмотів він, повернувшись по мій мотоцикл.
– Слухай, давай щось придумаємо, – сказала я, коли він сів назад у машину. – Якщо ти відвезеш мене у відділення швидкої допомоги, то Чарлі обов’язково про це дізнається, – я подивилася на свої забруднені болотом і піском джинси.