– У більшості випадків вона дратує. Майк вийшов із машини й перетнув вулицю.
– Привіт, Белло, – привітався він зі мною, та коли він побачив Джейкоба, його погляд насторожився. Я також подивилася на Джейкоба, намагаючись бути об’єктивною. Він і справді не був схожий на другокласника. Він був такий великий – голова Майка ледве сягала йому до плеча; я навіть не хотіла думати, якою була я порівняно з ним – та й із виду він був старший, навіть у порівнянні з минулим місяцем.
– Привіт, Майку! Ти пам’ятаєш Джейкоба Блека?
– Не дуже, – Майк простягнув руку.
– Я давній друг сім’ї, – представився Джейкоб, простягнувши Майкові долоню. Вони потиснули один одному руки з більшою силою, ніж це було потрібно. Коли цей ритуал скінчився, Майк почав розминати пальці.
Раптом із кухні долинув дзвінок телефону.
– Краще мені відповісти – може, це Чарлі, – сказала я й помчала до будинку.
Це був Бен. Він повідомив, що Анжела захворіла – у неї шлунковий грип, а він не має настрою іти без неї. Він вибачився, що підвів нас.
Тряхнувши головою, я повільно пішла назад до хлопців. Я щиро сподівалася, що скоро Анжелі стане краще, але повинна визнати, що я егоїстично засмутилася через такий розвиток подій. Тільки ми втрьох – Майк, Джейкоб і я – проведемо цей вечір разом… чудовий план, подумала я з похмурим сарказмом.
Здавалося, що Майк та Джейк зовсім не здружилися за час моєї відсутності. Чекаючи на мене, вони стояли на відстані кількох кроків один від одного й дивилися в різні боки; на обличчі Майка був похмурий вираз, а Джейкоб був, як завжди, веселий.
– Анжела захворіла, – мовила я сумно. – Вони з Беном не зможуть до нас приєднатися.
– Це все грип. Остін та Конор також сьогодні захворіли. Може, перенесемо поїздку на наступний раз? – запропонував Майк.
Я й рота не встигла розтулити, як заговорив Джейкоб.
– Я не збираюся нічого переносити, але якщо ти не хочеш, Майку…
– Ні, я їду, – перебив Майк. Я просто хвилювався за Анжелу та Бена. Поїхали, – і він рушив до свого «шевроле».
– Гей, ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо на машині Джейкоба? – запитала я. – Я йому пообіцяла – він щойно завершив ремонт. Він сам її зібрав, – похвалилася я, як горда матуся хвалиться успіхами своєї дитини.
– Прекрасно, – огризнувся Майк.
– От і добре, – сказав Джейкоб, наче все владналося. Здається, йому було набагато комфортніше, ніж будь-кому з нас.
Майк сів на заднє сидіння «реббіта» з виразом відрази на обличчі.
Джейкоб був у своєму звичному сонячному гуморі, без угаву торохкотів, аж поки я зовсім не забула про мовчазного Майка, який дувся на задньому сидінні.
Тоді Майк змінив стратегію. Він нахилився вперед й поклав підборіддя на спинку мого крісла; його щока майже торкалася моєї. Я відсунулася вбік, розвернувшись спиною до вікна.
– А радіо тут є? – запитав Майк із натяком на зухвалість, перебивши Джейкоба на півслові.
– Так, – відповів Джейкоб. – Але Белла не любить слухати музику.
Я здивовано зиркнула на Джейкоба. Я ніколи йому цього не говорила.
– Белло? – запитав Майк роздратовано.
– Він правий, – пробурмотіла я, досі витріщаючись на спокійний профіль Джейкоба.
– Як можна не любити музики? – допитувався Майк. Я знизала плечима.
– Не знаю. Вона просто мене дратує.
– Гм, – фиркнув Майк, відкинувшись на спинку крісла. Коли ми приїхали до кінотеатру, Джейкоб вручив мені десятидоларову купюру.
– Що це? – запротестувала я.
– Я не достатньо дорослий, – нагадав він мені. Я тихо засміялася.
– А як же твій відносний вік? Як гадаєш, Біллі мене вб’є, якщо я проведу тебе в кіно?
– Ні. Я попередив його, що ти збираєшся заплямувати мою невинність.
Я засміялася, й Майк додав кроку, щоб не відставати від нас. Я так хотіла, щоб Майк вирішив вернутися назад. Він був такий похмурий – не дуже годящий настрій для вечірки. Але водночас я не хотіла, щоб цей вечір закінчився наодинці з Джейкобом. Це б зовсім не допомогло.
Фільм був саме таким, як про нього говорили. Уже в перших кадрах четверо людей вибухнули й одна залишилася без голови. Дів чина, що сиділа попереду мене, затуляла обличчя руками й притискалася до грудей свого приятеля. Він гладив її по плечу й також час від часу здригався. Не було схоже на те, що Майк дивиться фільм. Його обличчя здерев’яніло, й він увесь час дивився на завісу над екраном.
Я твердо постановила витримати ці дві години, спостерігаючи за кольорами й рухами на екрані, щоб не дивитися на обриси людей, машин і будинків. Але Джейкоб почав хихикати.
– Що таке? – прошепотіла я.
– Нічого! – шепнув він у відповідь. – Із того хлопця кров б’є фонтаном на двадцять футів. Як ти можеш дивитися такі дурниці?
Він знову засміявся, коли другого чоловіка пришпилило до бетонної стіни флагштоком.
Після цього я справді почала дивитися кіно, сміючись разом із ним, адже фільм ставав дедалі примітивнішим. Як я могла намагатися встановити межі в наших стосунках із Джейком, коли мені так подобалося проводити з ним час?
Джейкоб та Майк зайняли підлокітники обабіч мене. Їхні руки лежали незворушно і якось неприродно долонями вверх. Немов сталеві капкани, відкриті й напоготові. Джейкоб мав звичку брати мене за руку, тільки-но випадала нагода, але це може мати зовсім інший підтекст тут, у темному кінозалі, коли Майк за нами спостерігає, – і я впевнена, Джейкоб це розуміє. Я не знаю, чи у Майка було те саме на думці, але його рука лежала точно так само, як долоня Джейкоба.
Я схрестила руки на грудях, сподіваючись, що скоро їхні руки затерпнуть.
Майк здався першим. Десь посередині фільму він забрав долоню і схилив голову на руки. Спочатку я подумала, що так він відреагував на щось, побачене на екрані, але він застогнав.
– Майку, з тобою все гаразд? – прошепотіла я.
Пара, що сиділа попереду, обернулася до нас, коли він знову застогнав.
– Ні, – сказав він, задихаючись. – Мені недобре.
В світлі екрана я побачила краплі поту на його обличчі. Майк знову застогнав і рушив до дверей. Я підвелася й пішла за ним, Джейкоб зробив те саме.
– Ні, залишайся, – прошепотіла я. – Я тільки переконаюся, що з ним усе гаразд.
Джейкоб усе одно не зупинився.
– Не треба. Додивляйся фільм до кінця, – сказала я, коли він рушив за мною по проходу.
– Все нормально. Я небагато втрачаю, Белло. Фільм – справжній відстій, – голос його знову звучав гучно, адже ми вийшли з кінозалу.
В коридорі Майка не було, і тоді я й справді зраділа, що Джейкоб вийшов зі мною – він зазирнув у чоловічий туалет, щоб перевірити, чи Майк там.
За кілька секунд Джейкоб повернувся.
– О, він там, із ним усе гаразд, – сказав він, закотивши очі. – Теж мені фрукт. Тобі варто пошукати когось із сильнішими нервами й міцнішим шлунком. Когось, хто сміється, бачачи кров, а не біжить у туалет.
– Я пильнуватиму, щоб не проґавити такого.
В коридорі ми були самі. В обох кінозалах ішли сеанси, й тут було порожньо – достатньо тихо, щоб ми почули, як тріскає попкорн за прилавком у вестибюлі.
Джейкоб сів на оббиту вельветом лавочку біля стіни й указав на місце поруч.
– Судячи зі звуків, він там надовго, – сказав він, випроставши свої довгі ноги, й приготувався чекати.
Я зітхнула й приєдналася до нього. Здавалося, він планував стерти між нами границі. Щойно я сіла поруч, він підняв руку, щоб обняти мене за плечі.
– Джейку, – запротестувала я, викрутившись із його обіймів. Він опустив руку, здається, його зовсім не образила моя відмова. Він потягнувся й міцно взяв мене за руку, схопивши другою рукою за зап’ястя, коли я намагалася викрутитися. Звідки в ньому скільки самовпевненості?
– Белло, зажди хвилинку, – сказав він тихо. – Скажи мені дещо.
Я скривилася. Я цього не хотіла. Ані тепер, ані ніколи. Зараз у моєму житті не було нічого важливішого, ніж Джейкоб Блек. Та здається, він збирається все зруйнувати.