– Що? – пробурмотіла я тихо.
– Я тобі подобаюся, правда?
– Ти сам знаєш, що так.
– Більше, ніж той клоун, якого зараз вивертає отам? – він тицьнув на двері туалету.
– Так, – зітхнула я.
– Більше, ніж інші хлопці, яких ти знаєш? Він був такий спокійний, врівноважений – так наче моя відповідь не мала ніякого значення або він уже знав її наперед.
– Більше, ніж дівчата також, – вимовила я.
– І тільки, – сказав він, і це було не запитання. Проте було важко відповісти, вичавити з себе бодай слово. Чи образить це його? Чи уникатиме він мене? Як я це перенесу?
– Так, – прошепотіла я. Він усміхнувся.
– А знаєш, усе гаразд. Поки я подобаюся тобі більше, ніж інші. І ти вважаєш мене нібипривабливим. Я збираюся бути надзвичайно наполегливим.
– Але я не змінюся, – сказала я, і хоча я намагалася, щоб мій голос звучав нормально, в ньому відчувалися нотки суму.
Джейк замислився і більше не піддражнював мене.
– Це все ще той, інший, правда?
Я зіщулилася. Аж дивно, як тонко він усе відчував. Джейк навіть не назвав йогоімені – все так само, як із музикою в машині. Джейк знав про мене те, чого я ніколи про себе не розповідала.
– Ти нічого не мусиш говорити, – сказав він мені. Я вдячно кивнула.
– Але не злись на мене через мою нав’язливість, гаразд? – Джейкоб поплескав мене по руці. – Тому що я не збираюся здаватися. У мене багато часу.
Я зітхнула.
– Не варто марнувати його на мене, – мовила я, хоча насправді мені хотілося саме цього – щоб Джейк був біля мене. А особливо якщо він готовий прийняти мене такою, якою я є, – зіпсований товар, так би мовити.
– Саме так я і збираюся робити до тих пір, поки ти хотітимеш бути біля мене.
– Не можу уявити, що колись я незахочу бути біля тебе, – сказала я, і це була щира правда.
Джейкоб радісно всміхнувся.
– З цим я зможу жити.
– Але не чекай більшого, – попередила я його, намагаючись вивільнити свою руку. Він міцно тримав її.
– Насправді тебе це не так уже й дратує, правда? – вимогливо запитав він, стискаючи мої пальці.
– Ні, – зітхнула я. Насправді мені було добре. Його рука була набагато теплішою за мою, а останнім часом я постійно мерзла.
– І тебе зовсім не хвилює, що думає отой, – Джейкоб тицьнув пальцем у бік туалету.
– Гадаю, що ні.
– Тоді в чому проблема?
– Проблема в тому, – сказала я, – що для мене це означає зовсім не те, що для тебе.
– Що ж, – він міцніше стиснув мою руку. – Це мояпроблема, чи не так?
– Прекрасно, – пробурмотіла я. – Тоді не забувай про це.
– Не забуду. Чека з гранати вже витягнута, й вона в моїй руці, еге ж? – він штовхнув мене в бік.
Я закотила очі. Я подумала: якщо він хоче звернути все на жарт, то має на це повне право.
Він тихо сміявся, а його рожевий палець малював щось на моїй руці.
– Тут у тебе такий дивний шрам, – сказав він раптом, повернувши мою руку, щоб краще роздивитися. – Як серп. Звідки він у тебе?
Вказівним пальцем вільної руки він провів довгу лінію по сріблястому півмісяцю, який ледве виднівся на блідій шкірі. Я насупилася.
– Ти справді гадаєш, що я пам’ятаю, звідки всі мої шрами?
Я очікувала, що мене затопить потік спогадів – наче зірве дамбу. Але, як завжди, в присутності Джейкоба цього не трапилося.
– Він холодний, – сказав Джейк, легенько натиснувши на те місце, де мене вкусив Джеймс.
Саме в цей момент із туалету вийшов Майк, його обличчя було бліде й зарошене потом. Він мав жахливий вигляд.
– Ой, Майку, – вигукнула я.
– Не заперечуєш проти того, щоб поїхати звідси вже зараз? – прошепотів він.
– Звісно, що ні.
Я вивільнила руку й пішла допомогти Майку. Здавалося, він от-от звалиться з ніг.
– Що? Виявилося, що фільм застрашний для тебе? – запитав Джейкоб грубо.
Майк злісно зиркнув на нього.
– Власне, я не дивився фільм, – пробурмотів він. – Мені стало погано ще перед тим, як погасло світло.
– Чому ти нічого не сказав? – мовила я, коли ми рушили до виходу.
– Я гадав, усе минеться, – відповів він.
– Одну секундочку, – сказав Джейкоб, коли ми підійшли до дверей. Він швидко вернувся до прилавка з попкорном.
– Можете дати мені порожнє відерце для попкорну? – запитав він у дів чини за прилавком. Вона глянула на Майка й одразу ж кинула Джейкобу порожнє відерце.
– Тільки виведіть його звідси, будь ласка, – заблагала вона. Мабуть, у разі чого саме їй доведеться мити підлогу.
Я вивела Майка на прохолодне вологе повітря. Він глибоко вдихнув. Джейкоб наздогнав нас. Він допоміг мені всадовити Майка на заднє сидіння машини й із серйозним видом подав йому порожнє відерце.
– Будь ласка.
Це все, що він сказав.
Ми опустили вікно, щоб впустити в машину прохолодне нічне повітря, сподіваючись, що це допоможе Майку. Я обхопила ноги руками, щоб зберегти тепло.
– Знову змерзла? – запитав мене Джейкоб й обняв однією рукою, перш ніж я встигла відповісти.
– А ти ні?
Він похитав головою.
– Мабуть, у тебе гарячка, – пробурмотіла я. Було холодно. Я торкнулася пýчками його чола – воно просто пашіло.
– Ой, Джейку, ти гориш!
– Я почуваюся чудово, – знизав він плечима. – Я цілком здоровий.
Я насупилася й діткнулася його чола знову. Шкіра палала під моїми пальцями.
– Твої руки мов лід, – пожалівся він.
– Може, справа в мені, – погодилась я.
Майк застогнав і виблював у відерце. Я скривилася, сподіваючись, що мій власний шлунок витримає цей звук і запах. Джейкоб тривожно озирнувся через плече, щоб переконатися, що його машина не забруднилася.
Дорога назад здавалася довшою.
Джейкоб мовчав і про щось думав. Він продовжував обнімати мене, й мені було так жарко, що холодний вітерець приносив задоволення.
Я дивилася у вікно, і мене переповнювало почуття вини.
Навіщо тільки я заохочую Джейкоба? Кляте самолюбство. Дарма, що я намагалася чітко вказати свою позицію. Якщо Джейк відчув бодай якусь надію на те, що це може перерости в щось більше, ніж просто дружба, то значить, я висловилася недостатньо ясно.
Як мені пояснити, щоб він утямив? Я просто оболонка, порожня всередині. Немов пустий будинок, не придатний для життя, – протягом довгих місяців я була наче нежива. Зараз мені стало трохи ліпше. Вітальня тепер у кращому стані. Але це все – тільки невеликий шматочок. А Джейк заслуговує на більше – більше, ніж однокімнатне напівзруйноване приміщення. Ніякі намагання з його боку не зможуть повернути мене у нормальний стан.
Проте я знала, що незважаючи ні на що, я не зможу його прогнати. Я потребувала його, просто егоїстично потребувала його присутності. Можливо, я зумію висловитися чітко, так щоб він зрозумів: не варто до мене залицятися. На саму лише думку про це я затремтіла, й Джейкоб міцніше мене пригорнув.
Я відвезла Майка додому на його «шевроле», Джейкоб їхав за нами, щоб потім забрати мене додому. Усю дорогу назад Джейкоб мовчав. Може, він думав про те саме, що і я? Може, він передумав?
– Я б зайшов, адже ще зовсім рано, – сказав він, зупинившись біля мого пікапа. – Але, мабуть, ти мала рацію стосовно гарячки. Мені погано. Я почуваюся якось… якось дивно.
– Ні, невже й ти також? Хочеш, я відвезу тебе додому?
– Ні, – відповів він і нахмурився. – Я не те щоб хворий. Просто… щось не так. Якщо мені також стане недобре, то я зупинюся.
– Подзвониш, тільки-но доберешся додому? – запитала я з тривогою в голосі.
– Звісно, – він спохмурнів. Він дивився в темряву й кусав нижню губу.
Я відчинила дверцята, щоб вийти з машини, але він легенько схопив мене за зап’ястя. Я знову відчула, наскільки його шкіра була тепліша за мою.
– Що таке, Джейку? – запитала я.
– Я хочу щось сказати тобі, Белло… Мабуть, це прозвучить банально.
Я зітхнула. Звісно, це буде продовженням нашої розмови в кінотеатрі.