– Слухаю.
– Я знаю, що ти дуже нещасна. І можливо, це тобі не допоможе, але я хочу, щоб ти знала – я завжди поруч. Я ніколи не покину тебе – обіцяю, ти завжди можеш на мене розраховувати. Ого, це й справді звучить банально. Але ти знаєш, що це правда, еге ж? Що я ніколи-ніколи тебе не підведу?
– Так, Джейку. Я знаю. Я завжди розраховую на тебе, навіть більше, ніж тобі здається.
Усмішка осяяла його обличчя, як вечірнє сонце змушує палати небо, і мені закортіло вирвати собі язика. Я не сказала жодного слова неправди, а слід було. Адже правда тільки завдасть Джейкові болю. Тоді япідведу його.
Його обличчя стало якесь дивне.
– Я й справді гадаю, що мені краще поїхати додому, – сказав він.
Я швидко вийшла з машини.
– Подзвони мені! – гукнула я, коли він рушив із місця.
Я дивилася йому вслід. Здається, з керуванням машиною він справлявся. Коли він зник за поворотом, я дивилася на порожню дорогу, відчуваючи якусь слабкість, хоч на це й не було жодної фізичної причини.
Як я хотіла, щоб Джейкоб Блек був моїм братом, моєю кров’ю й плоттю, щоб я мала законне право на спілкування з ним і щоб мене не гнітило відчуття провини, як от зараз! Бог свідок, я ніколи не хотіла використовувати Джейкоба, але я не могла інакше пояснити почуття вини, як тим, що справді його використала.
Ба більше, я ніколи не хотіла його любити. Єдине, що я знала напевне, – відчувала всім своїм єством, до мозку кісток, від вершечка голови до кінчиків пальців ніг, знала всім серцем і душею, – було те, що любов дає другому силу зруйнувати тебе вщент.
Але тепер Джейкоб був потрібен мені, потрібен як наркотик. Я спиралася на нього задовго і зайшла далі, ніж планувала. Тепер я не могла дозволити, щоб він страждав, але й не могла не ранити його. Він думав, що час і терпіння змінять мене, і хоча я знала, що Джейк глибоко помиляється, я також знала, що дозволю йому спробувати.
Він мій найкращий друг. Я завжди його любитиму, але цього ніколи не буде достатньо.
Я зайшла в дім, сіла біля телефону й почала кусати нігті.
– Фільм уже закінчився? – запитав Чарлі здивовано, коли я зайшла. Він сидів на підлозі, просто перед телевізором. Мабуть, справді захоплива гра.
– Майк захворів, – пояснила я. – У нього шлунковий грип.
– З тобою все гаразд?
– Я почуваюся нормально, – сказала я, у моєму голосі пролунала нотка сумніву. Я могла себе виказати.
Я зіперлася на кухонну стійку біля самісінького телефону й приготувалася терпляче чекати. Згадала, який дивний вираз обличчя був у Джейкоба, перш ніж він поїхав, і мої пальці мимовільно забарабанили по стійці. Треба було наполягти й відвезти його додому.
Я подивилася на годинник. Минуло п’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять. Навіть коли за кермом сиділа я, мені потрібно було тільки п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися дому Біллі, а Джейкоб їхав іще швидше. Вісімнадцять хвилин.
Я схопила трубку й набрала номер.
Телефон дзвонив і дзвонив. Може, Біллі спить. Може, я помилилася номером. Я спробувала знову.
На восьмому гудку, саме тоді, коли я вже збиралася повісити трубку, відповів Біллі.
– Алло, – Пролунало в трубці. Голос був тривожний, наче він чекав поганих новин.
– Біллі, це я, Белла… Джейк уже приїхав додому? Він виїхав двадцять хвилин тому.
– Він тут, – сказав Біллі невиразно.
– Він мав мені подзвонити, – я була трохи роздратована. – Йому стало погано перед від’їздом, і я хвилювалася.
– Він… заслабкий, щоб дзвонити. Він погано почувається, – голос Біллі був якийсь чужий. Я подумала, що, можливо, він хоче побути з Джейкобом.
– Якщо знадобиться моя допомога… – запропонувала я. – Я можу приїхати.
Я подумала про Біллі, прив’язаного до інвалідного візка, і Джейкоба, який змушений дбати про себе сам…
– Ні, не треба, – сказав Біллі швидко. – Ми самі дамо собі раду. Залишайся вдома.
Його останні слова пролунали майже грубо.
– Гаразд, – погодилася я.
– Бувай, Белло. Зв’язок перервався.
– Бувайте, – пробурмотіла я.
Ну що ж, принаймні Джейк удома. Дивно, але це мене не заспокоїло. Сповнена якимсь тривожним передчуттям, я попленталася нагору. Може, мені варто навідати Джейка завтра перед роботою. Я б могла взяти суп – десь тут у нас повинна бути ще непочата бляшанка готового супу.
Та прокинувшись, я усвідомила, що всі мої плани скасовані. Я збудилася рано – годинник показував пів на п’яту ранку – й кинулася у ванну. Чарлі знайшов мене там через півгодини, я лежала на підлозі, притиснувшись щокою до холодної ванни.
Він довго дивився на мене.
– Шлунковий грип, – мовив він нарешті.
– Так, – пробурмотіла я.
– Тобі щось потрібно? – запитав він.
– Подзвони Ньютонам, будь ласка, – мовила я хрипло. – Скажи, що у мене те саме, що і в Майка, і що сьогодні я не зможу вийти на роботу. Скажи, що мені дуже шкода.
– Звісно, без проблем, – запевнив мене Чарлі.
Решту дня я провела на підлозі у ванній кімнаті, проспавши кілька годин на згорненому рушнику. Чарлі зайшов і сказав, що йому треба на роботу, але гадаю, це був тільки привід, аби зазирнути у ванну. Він залишив на підлозі склянку води, щоб уберегти мене від зневоднення.
Коли я прокинулася, він уже був удома. У моїй кімнаті стемніло – значить, уже пізно. Він піднімався сходами, щоб провідати мене.
– Жива?
– Та наче, – сказала я.
– Тобі щось потрібно?
– Ні, дякую. Якусь мить він вагався.
– Тоді гаразд, – мовив він і спустився на кухню.
За кілька хвилин задзвонив телефон. Чарлі тихо поговорив із кимсь і одразу ж повісив трубку.
– Майку вже краще, – гукнув він мені.
Що ж, це додало мені духу. Майк захворів на вісім годин раніше, ніж я. Отже, ще вісім годин. На саму думку про це мені стало погано і я кинулася до унітазу.
Я знову заснула, підіпхавши під голову рушника, але прокинулася в своєму ліжку, коли надворі було вже ясно. Не пам’ятаю, щоб я рухалася; мабуть, Чарлі переніс мене в кімнату – а ще він поставив склянку води на нічний столик. Я відчувала, що в роті пересохло. Важко пихкаючи, я посунула склянку до себе. Вода видалася мені якоюсь дивною на смак, очевидно, тому що простояла тут усю ніч.
Я підвелася з ліжка повільно, щоб мені знову не стало зле. Я почувалася слабкою, а в роті був поганий присмак, але шлунок, здається, заспокоївся. Я подивилася на годинник.
Мої двадцять чотири години закінчилися.
Я поснідала солоними крекерами. Здається, Чарлі заспокоївся, побачивши, що я одужую.
Тільки-но я переконалася, що не проведу ще один день на підлозі ванної кімнати, одразу ж зателефонувала Джейкобу.
Трубку підняв Джейкоб, та коли я почула його голос, то зрозуміла, що з ним не все гаразд.
– Алло, – голос його був ламаний, тріскучий.
– О Джейку, – простогнала я зі співчуттям. – Твій голос звучить жахливо.
– Я почуваюся жахливо, – прошепотів він.
– Мені так шкода, що я змусила тебе їхати зі мною. Чортівня!
– Я радий, що поїхав, – він досі шепотів. – Не звинувачуй себе. Це не твоя провина.
– Скоро тобі стане краще, – пообіцяла я. – Коли я прокинулася сьогодні вранці, то вже почувалася краще.
– Ти була хвора? – запитав він невиразно.
– Так, я також підхопила грип. Але зараз уже все гаразд.
– Гаразд, – голос його був немов мертвий.
– Мабуть, за кілька годин і тобі стане ліпше, – підбадьорила я Джейка.
Я ледве розчула його відповідь.
– Не думаю, що в мене те саме, що в тебе.
– То в тебе не шлунковий грип? – запитала я спантеличено.
– Ні. Це щось інше.
– А що в тебе болить?
– Усе, – прошепотів він. – Кожна часточка мого тіла. Я відчувала на собі його біль.
– Що я можу для тебе зробити? Може, щось привезти?
– Ні, не треба. Тобі не можна приїжджати сюди, – обрубав він. Це нагадало мені відповідь Біллі минулого вечора.
– Я ж була поряд із тобою, тож мені не страшно, – сказала я. Він проігнорував мене.