– Хіба ще не зарано для ланчу? – запитала я якомога байдужіше, намагаючись відвернути його увагу.
– Ні, я просто хочу взяти дещо з собою на річку…
– А, сьогодні риболовля?
– Ну, Гаррі дзвонив… І сьогодні сухо, – говорячи це, він викладав на стіл усіляку їжу. Раптом він підвів погляд, наче щось усвідомив.
– Скажи, може, ти хочеш, щоб я залишився з тобою, поки немає Джейка?
– Зі мною все гаразд, тату, – сказала я, намагаючись звучати байдуже. – За гарної погоди риба краще клює.
Він подивився на мене, на його обличчі читалась невпевненість. Я знала, чого він злякався: що я знову впаду в депресію, якщо він поїде.
– Серйозно, тату. Гадаю, я подзвоню Джесиці, – викрутилася я швидко. Краще я залишуся сама, ніж Чарлі увесь день дивитиметься на мене так. – Нам треба готуватися до контрольної з математики. Мені знадобиться її допомога.
Я не збрехала про контрольну, але до неї я збиралася готуватися сама.
– Хороша ідея. Ти так багато часу проводиш із Джейкобом, що твої друзі можуть подумати, ти їх забула.
Я усміхнулася й кивнула, наче для мене мала значення думка моїх друзів.
Чарлі повільно відвернувся, але потім різко обернувся назад із тривожним виразом на обличчі.
– Але ж ви збираєтеся вчитися тут або в Джесики вдома, правда?
– Звісно. Де ж іще?
– Просто я хочу, щоб ти трималася подалі від лісу. Я ж казав тобі.
Я розгублено дивилася на нього.
– Що, знову проблеми з ведмедями? Чарлі насупився й кивнув.
– Зник турист. Сьогодні вранці рейнджери знайшли його намет, але його там не було. Навколо багато відбитків величезних тварин… звісно, ведмеді могли прийти на запах їжі пізніше… В будь-якому разі зараз там наставили капканів.
– А, – пробурмотіла я. Насправді я не слухала засторог. Набагато більше мене хвилювала ситуація, що склалася з Джейкобом, аніж імовірність того, що мене може з’їсти ведмідь.
Я була рада, що Чарлі поспішав. Він не чекав, коли я подзвоню Джесиці, тож мені не довелося розігрувати перед ним виставу. Я зібрала всі підручники з кухонного столу й запхнула їх у рюкзак; це було вже, здається, занадто, і якби Чарлі так не квапився на свою риболовлю, одразу б щось запідозрив.
Я була така зосереджена, вдаючи заклопотаність, що тільки коли він поїхав, збагнула: попереду на мене чекає ще один порожній, нічим не зайнятий день. Мені вистачило кількох хвилин, аби вирішити для себе, що сьогодні я вдома не залишуся. Я обміркувала всі можливі варіанти.
Я не збиралася телефонувати Джесиці. З того, що я бачила, виходило: вона остаточно перейшла на інший бік, так би мовити, долучилася до ворожої сторони.
Я могла поїхати в Ла-Пуш і взяти свій мотоцикл – непогана думка, є лише один незначний недолік: хто відвезе мене у відділення швидкої допомоги, якщо це знадобиться?
О… у моєму багажнику лежить наша з Джейком мапа та компас. Я була впевнена, що достатньо добре вмію ними користуватися, аби не заблукати. Можливо, мені вдасться пройти одразу дві лінії на карті, випередивши наш графік, якщо Джейкоб знову вшанує мене своєю компанією. Я одразу відкинула думку про те, що моє очікування може затягнутися на невизначений термін або цього може взагалі не статися.
Я відчула докори сумління, коли усвідомила, як почуватиметься Чарлі, коли дізнається про мою поїздку, але проігнорувала їх. Просто не можу сидіти вдома сьогодні.
За кілька хвилин я вже їхала по брудній бічній дорозі, яка, здавалося, вела в нікуди. Я відчинила вікна і намагалася гнати пікап якнайшвидше, щоб відчути пориви вітру на обличчі. Було хмарно, але майже сухо – дуже гарний день, як на Форкс.
Я набагато довше возилася з картою, ніж Джейкоб. Припаркувавшись на звичному місці, я витратила добрих п’ятнадцять хвилин, вивчаючи стрілку компаса і позначки на тепер уже потертій карті. І тільки двічі переконавшись, що рухаюся у правильному напрямку, я заглибилася в ліс.
Сьогодні у лісі вирувало життя, навіть найменші істоти тішилися сухою сонячною погодою. І хоча тут стояв страшний галас, навколо моєї голови кружляли комахи, у чагарниках шуршали миші – мене сповнював жах; усе це нагадувало один із моїх недавніх нічних кошмарів. Я знала, що все це через те, що я сама, що я сумую за Джейкобом, мені не вистачає його безтурботного насвистування й відлуння другої пари ніг, що чвалакають по мокрій землі.
Що далі я заглиблювалась у хащі, то дужче непокоїлася. Мені стало важко дихати – і не тому, що я втомилася, просто в грудях знову відкрилася болюча рана. Я обвила себе руками й спробувала викинути з голови думки про біль. Я ледь не розвернулася й не пішла геть, але не хотіла змарнувати вже згаяний час і зусилля.
Ритм моїх кроків поступово заглушив думки й притупив біль. Я пробиралася крізь зарості, дихання нарешті вирівнялося, і я зраділа, що не здалася. Тепер я впевненіше пробиралася крізь хащі, навіть почала рухатися швидше.
Я гадки не мала, чи правильно рухаюся. Мабуть, я здолала милі чотири, не роззираючись по боках. Несподівано навіть для самої себе я протиснулася між двома низенькими кленами, розсуваючи руками високу папороть, – й опинилася на знайомій галяві.
Так, це була вона. Я ні хвилини в цьому не сумнівалася. Мені ще не випадало нагоди бачити настільки симетричну поляну. Вона була ідеально кругла, наче хтось навмисне зробив цей круг, вирвавши дерева по колу, але не залишивши жодного сліду у високій зеленій траві. Зі сходу долинало тихе дзюрчання струмочка.
Без яскравого сонячного проміння галявинка була не така чудова, але все-таки гарна та спокійна. Польові квіти уже відцвіли, а земля була вкрита густою зеленою травою, яка від найменшого подиху вітру колихалася, немов морські хвилі.
Це було саме те місце… але тут не було того, що я так шукала.
Розчарування навалилося на мене одночасно з усвідомленням цього. Задихаючись, я опустилася навколішки там, де стояла, на краю галявини.
Не було сенсу рухатися далі. Ніщо мене тут не тримає. Ніщо, окрім спогадів, які я можу викликати в будь-який момент, якщо мені захочеться відчути страшний біль – біль, який паралізував мене зараз. Без ньогоце місце було таке, як і всі решта. Не знаю, що я очікувала тут відчути, але в цій галявинці не було нічого особливого, вона нічим не відрізнялася від інших. Вона була чимось схожа на мій кошмар. Мені аж у голові запаморочилося.
Принаймні я прийшла сама. Усвідомивши це, я відчула приплив удячності. Якби я прийшла сюди з Джейкобом… Я б нізащо не змогла приховати від нього, в яку безодню страждань я щойно впала. Як би змогла я йому пояснити, що моє серце рветься на шматки і мені хочеться скрутитися в клубок, щоб рана в грудях не розірвала мене навпіл? Як добре, що зараз мене ніхто не бачить!
Я не повинна нікому пояснювати, чому я так кваплюся покинути це місце. Джейкоб подумав би, що після таких довгих пошуків цієї проклятої галявини я захочу побути тут довше, ніж кілька секунд. Я намагалася віднайти в собі силу, щоб знову звестися на ноги й утекти геть. Тут зосереджено забагато болю, я не можу цього витримати – якщо я не зможу йти, то просто поповзу звідси.
Яке щастя, що я тут сама!
Сама. Я повторила слово з похмурим задоволенням, намагаючись звестися на ноги, незважаючи на біль. Саме в цей момент трохи на північ від мене, на відстані тридцяти кроків, із тіні дерев виринула якась фігура.
Мене затягнув бурхливий вир емоцій. Першим було здивування; я була досить далеко від протоптаної стежини, тому навряд чи це турист. Потім, коли мої очі зосередилися на нерухомій постаті, на перший погляд спокійній, але неприродно блідій, у моєму серці зажевріла надія. Я висмикнула паросток надії з корінням, борючись зі страшним болем. Мої очі продовжували роздивлятися обличчя під чорним густим волоссям – воно належало не тому єдиному, якого я так хотіла побачити. Тоді мене охопив страх; це було не те лице, за яким я так сумувала, але постать стояла достатньо близько, щоб я могла зрозуміти, що це не самотній турист.
Нарешті я його впізнала.
– Лоран! – вигукнула я з якоюсь дивною насолодою.
Це був абсурд. Мабуть, мені треба було заклякнути від страху.