Коли ми з ним уперше зустрілися, Лоран належав до клану Джеймса. Він не брав участі в полюванні – полюванні, в якому здобиччю була я, – просто злякався: мене захищав небезпечніший суперник. Якби не цей маленький нюанс, він негайно би мною поласував. Звісно, мабуть, він сильно змінився, адже подався на Аляску, де жив з іншою, цивілізованішою сім’єю, яка відмовилася пити людську кров з етичних міркувань. Інша сім’я, така сама як… та я не могла дозволити собі навіть подумки вимовити ім’я.
Так, страх зробив мене чутливішою, та все, що я відчувала зараз, – то було всепоглинаюче задоволення. Галявина знову перетворилася на магічне місце. Вона наповнилася радше чимось містичним, аніж таємничим, хоча зараз ця відмінність не мала ні якого значення. Ось зв’язок, якого я так шукала! Ось доказ, хоча й віддалений, та все-таки доказ, що десь у цьому світі поруч зі мною – існує він!
Неймовірно, але Лоран за цей час майже не змінився. Мабуть, це дурниця й надто вже по-людському – очікувати, що за рік він може змінитися. Та щось було не так… І я не могла сказати, що саме.
– Белло? – здивувався він; він здавався ще більш зачудованим, аніж я.
– Ти мене пам’ятаєш? – усміхнулася я. Відчувала якусь дивну радість від того, що моє ім’я запам’ятав вампір.
Він оскалився.
– Я й не думав, що зустріну тебе тут, – зовсім спантеличений, він рушив у мій бік.
– А що в цьому дивного? Адже я тут мешкаю… Я думала, ти подався на Аляску.
Він зупинився за десять кроків від мене, схиливши голову набік. Його обличчя було прегарне, я уже й не сподівалася побачити таке. Я уважно вивчила його риси й відчула полегшення. Поряд із ним я можу не прикидатися – він знає все, про що я нікому більше не розкажу.
– Ти права, – погодився він. – Я й справді подався на Аляску. Все одно я не очікував… Будинок Калленів порожній, і я подумав, що вони переїхали.
– Ох, – я прикусила губу; його слова змусили мою рану пульсувати сильніше. Мені знадобилася секунда, щоб узяти себе в руки. Лоран чекав, дивлячись на мене допитливими очима.
– Вони таки переїхали, – нарешті видушила я з себе.
– Гм… – пробурмотів він. – Я здивований, що вони залишили тебе тут. Ти ж стала для них немов домашнім улюбленцем.
При цьому в його очах світилася невинність. Я натягнуто усміхнулася.
– Було таке.
– Гм, – знову пробурмотів він замислено.
Саме в цю мить я зрозуміла, чому він не змінився – зовсімне змінився. Коли Карлайл розповів нам, що Лоран залишився жити в сім’ї Тані, то я час від часу уявляла його з такими ж золотистими очима, як у всіх… Калленів, – скривившись, вимовила я в голові це ім’я. Такі очі мали всі добрівурдалаки.
Мимоволі я ступила крок назад, і Лоранові допитливі, налиті кров’ю очі прослідкували за мною.
– І часто вони тебе навідують? – запитав він, досі звичайним тоном, але його постать уже схилилася в мій бік.
«Збреши», – прошепотів прекрасний оксамитовий голос у моїй голові.
Від йогоголосу я мимоволі здригнулась, але зовсім не здивувалася. Хіба зараз мені не загрожує страшна небезпека? Порівняно з цим мотоцикли – невинні кошенята.
Я вчинила так, як мені наказував голос.
– Час від часу, – я силкувалася, щоб мій голос звучав якомога природніше, вільніше. – Для мене час тягнеться повільніше. Ти ж знаєш, як легко вони захоплюються… – я починала торохкотіти. Відвернути Лоранову увагу – єдине, чим я можу захиститися.
– Гм, – сказав він знову. – Я не відчуваю їхнього запаху в будинку. Там узагалі немає запахів, наче там уже давно ніхто не живе…
«Вигадай щось переконливіше», – наполягав голос. Я спробувала.
– Я обов’язково передам Карлайлу, що ти заходив. Упевнена, він шкодуватиме, що ви розминулись, – я вдала, наче на якусь мить замислилася. – Та мабуть, я краще скажу про це… Едвардові… – я заледве спромоглася вимовити його ім’я вголос і скривилася, викриваючи власний блеф. – У нього такий характер… ну, гадаю, ти й сам пам’ятаєш. Він досі казиться на саму тільки згадку про Джеймса.
Я закотила очі й байдуже махнула рукою, мовляв, це давно забута історія, але в моєму голосі явно забриніли істеричні нотки. Цікаво, чи помітив це Лоран.
– Справді? – запитав Лоран скептично. Я відповіла коротко, щоб голос не виказав моєї паніки.
– Угу.
Лоран невимушено ступив убік, наче оглядаючи невеличку галявину. Я не випустила з уваги, що цей крок наблизив його до мене. Голос у моїй голові заричав.
– То як справи в Деналі? Карлайл казав, що ти жив у Тані, – голос починав зраджувати мене.
Запитання змусило Лорана замислитися.
– Мені дуже подобається Таня, – сказав він. – А її сестра Ірина ще більше… Я ще ніколи не затримувався в одному місці так довго, там є свої переваги, і я насолоджувався новизною. Але обмеження були занадто суворі… Я здивований, що Деналі так стійко тримаються, – усміхнувся він змовницьки. – Час від часу я порушував правила.
У мене в горлі пересохло. Я спробувала відступити, але застигла на місці, коли погляд червоних очей прослідкував за моїм рухом.
– Ох, – сказала я тихо. – У Джаспера також були з цим проблеми.
«Не рухайся», – прошепотів голос. Я намагалася виконувати його вказівки. Визнаю, це було нелегко; інстинкт підказував щодуху втікати.
– Справді? – Лоран, здається, зацікавився. – Може, саме через це вони переїхали?
– Ні, – відповіла я і не збрехала. – Вдома Джаспер поводиться обачніше.
– Так, – погодився Лоран. – Я також. Він майже непомітно зробив крок у мій бік.
– А Вікторія знайшла тебе? – запитала я, зачаївши подих. Я майже втратила надію відвернути його увагу. Це було перше запитання, що спало мені на думку, і щойно воно злетіло з моїх уст, як я одразу про це пожалкувала. Зараз мені не хотілося думати про Вікторію – жінку, що полювала на мене разоміз Джеймсом, а потім загадково зникла.
Але запитання не зупинило Лорана.
– Так, – сказав він, вагаючись. – Власне, я прийшов сюди, щоб виконати її прохання, – він скривився. – Хоча, мабуть, вона цьому не зрадіє.
– Не зрадіє чому? – сказала я, намагаючись втягти його в розмову.
Він втупився у дерева позаду мене. Я скористалася моментом і ступила крок назад.
Він знову подивився на мене й усміхнувся – став схожий на темночубого янгола.
– Тому, що я тебе вб’ю, – відповів Лоран, спокусливо замуркотівши.
Я відступила ще на крок. Гучне ричання в моїй голові оглушило мене.
– Вікторія хотіла приберегти тебе для себе, – сказав він весело. – Вона хоче… ніби поквитатися з тобою, Белло.
– Зі мною? – пропищала я. Він похитав головою й засміявся.
– Знаю, мені це також здається дивним. Але Джеймс був її коханцем, а твій Едвард його убив.
Навіть тепер, коли я стояла на порозі смерті, йогоім’я, вимовлене вголос, знову роз’ятрило рану в моєму серці. Здається, Лоран не звернув уваги на мою реакцію.
– Вона вирішила, що буде справедливо вбити тебе, а не Едварда, такий собі чесний обмін. Вона просила, щоб я заманив тебе в пастку. А я й не думав, що це буде так легко. Хоча, здається, вона помилилася – це вже не буде помстою, як вона того хотіла, адже Едвард покинув тебе, саму й беззахисну.
Цими словами він завдав мені ще одного удару, по моїй щоці скотилася сльоза.
Лоран рушив уперед, а я, спотикаючись, зробила крок назад. Він насупився.
– Гадаю, Вікторія розізлиться на мене, та мені байдуже.
– Чому б тобі не дочекатися її? – запитала я налякано. Його обличчя скривилося в жахливій гримасі.
– Ну, просто ти потрапила мені до рук у поганий для себе час, Белло. Я прийшов сюди не через прохання Вікторії – я просто полював. Я голодний. А ти пахнеш так… так, що аж слинка тече.
Лоран подивився на мене схвально, наче щойно зробив мені комплімент.
«Налякай його», – звелів нажаханий, але досі прекрасний голос.
– Він дізнається, що це зробив ти, – слухняно прошепотіла я. – Він ніколи тобі цього не пробачить.