– Так, це я, – мій голос тремтів.
– Де ти була? – рявкнув він, вийшовши з кухні. На його обличчі застиг грізний вираз.
Я вагалася. Мабуть, він уже дзвонив родині Стенлі. Буде краще, якщо я скажу правду.
– Я гуляла, – визнала я. Його очі звузилися.
– А чому ти не поїхала до Джесики?
– Сьогодні я була не в гуморі для матаналізу. Чарлі схрестив руки на грудях.
– Здається, я просив тебе триматися якнайдалі від лісу.
– Так, я знаю. Не хвилюйся. Це більше не повториться, – я затремтіла.
Здається, тільки тепер Чарлі вперше придивився до мене. Я згадала, що сьогодні добряче повалялася по землі. Мабуть, у мене жахливий вигляд.
– Що трапилося? – запитав Чарлі.
Я вирішила, що найкраще сказати правду, принаймні якусь частину. Я була занадто схвильована, аби прикидатися, що я провела чудовий день, вивчаючи флору та фауну.
– Я бачила ведмедів, – я намагалася зберігати спокій, але мій голос зірвався й затремтів. – Хоча це не ведмеді – це радше вовки. Їх було п’ятеро. Один чорний, інший – сірий, ще один – червонувато-бурий…
Очі Чарлі округлилися від жаху. Він швидко наблизився до мене й схопив мене за руки.
– З тобою все гаразд? Я ледь помітно кивнула.
– Розкажи мені, що трапилося.
– Вони не звернули на мене уваги. Та коли вони забралися, я втікала й кілька разів упала.
Чарлі відпустив мої руки й пригорнув мене. Якийсь час він мовчав.
– Вовки, – пробурмотів він.
– Що?
– Рейнджери сказали, що сліди не належать ведмедям – а вовки не бувають такі великі…
– Ці були велетенські.
– Скількох, кажеш, ти бачила?
– П’ятьох.
Чарлі похитав головою та схвильовано насупився. Нарешті він сказав тоном, якому не можна було суперечити:
– Більше ніяких прогулянок.
– Без проблем, – пообіцяла я.
Чарлі подзвонив у відділок, щоб повідомити, щó я бачила. Звісно, я трохи збрехала про місце, де бачила вовків, – сказавши, що йшла стежиною, яка веде на північ. Я не хотіла, щоб тато дізнався, як далеко я зайшла проти його волі, а головне – я не хотіла, щоб хтось вирушив туди, де Лоран може шукати мене. На саму лише думку про це мені стало зле.
– Ти голодна? – запитав Чарлі, повісивши трубку.
Я похитала головою, хоча, мабуть, я таки зголодніла. Я не їла нічого цілий день.
– Просто втомлена, – сказала я й обернулася в бік сходів.
– Гей, – гукнув мене Чарлі, в голосі його знову звучала підозра. – Ти казала, що Джейкоб поїхав на увесь день?
– Так сказав Біллі, – мовила я, спантеличена таким запитанням.
Якусь мить він вивчав мій вираз обличчя і, здається, залишився задоволений тим, що побачив.
– Гм.
– А що? – запитала я. Його слова прозвучали так, наче він думав, що сьогодні вранці я його обманула. Обманула ще про щось, окрім занять у Джесики.
– Ну, просто коли я їхав по Гаррі, то бачив біля крамниці Джейкоба. Він був зі своїми друзями. Я помахав йому… та, гадаю, він мене не помітив. Думаю, він сперечався з друзями. І мав якийсь дивний вигляд. Так наче через щось хвилювався. А ще… Чудасія, як швидко ростуть діти. Щоразу, коли я його бачу, він здається мені все більшим і більшим.
– Біллі сказав, що Джейкоб зі своїми друзями поїхав у Порт-Анджелес у кіно. Мабуть, вони на когось чекали.
– А… – Чарлі кивнув і попрямував на кухню.
Я залишилася в холі та міркувала над тим, чому б це Джейкобу сваритися з друзями. Цікаво, може, він не поладнав з Ембрі через ситуацію, що склалася з Семом? Можливо, саме тому він проігнорував мене сьогодні – якщо він налагодить стосунки з Ембрі, то я не маю нічого проти.
Я затрималася на кілька секунд, щоб перевірити, чи зачинені двері. Це було смішно. Що таке дверний замок для чудовиськ, яких я бачила сьогодні по обіді? А якщо… Лоран прийде сюди?
Або… Вікторія.
Я лягла в ліжко, але мене так трусило, що я не могла заснути. Я залізла під покривало, скрутилася калачиком і, набравшись відваги, глянула в очі жахливим фактам.
Від мене нічого не залежить. Ніякі заходи безпеки не допоможуть. Не існує місця, де я можу сховатися. Немає людини, яка здатна мені допомогти.
У животі тривожно забуркотіло, і я усвідомила, що все набагато гірше, ніж я гадала. Звісно, все це стосується й Чарлі також. Батько спить у сусідній кімнаті, і він також буде на волосину від смерті. Мій запах приведе ворогів сюди незалежно від того, чи я буду тут, чи ні.
Я тремтіла всім тілом, мої зуби клацали від жаху.
Щоб заспокоїтися, я почала мріяти про неможливе: я уявила, що велетенські вовки наздогнали Лорана десь у лісовій гущавині й розтерзали безсмертного, як звичайну людину. Незважаючи на абсурдність цієї думки, я все-таки трохи заспокоїлася. Якщо вовки його зловили, то він не встиг розказати Вікторії, що я тут сама-самісінька. А якщо він не повернеться, можливо, вона подумає, що Каллени досі мене захищають. Якби ж вовки могли здолати Лорана…
Мої добрі вурдалаки ніколи не повернуться; я заспокоювала себе мріями про те, що злітакож можуть більше не з’явитися!
Щосили замруживши очі, я чекала, щоб мене якомога швидше окутав сон – я майже з нетерпінням сподівалася на черговий нічний кошмар. Краще кошмар, ніж прекрасне бліде обличчя, яке я бачу зараз, незважаючи на всі заборони. Воно усміхається мені.
В моїй уяві очі Вікторії, почорнілі від спраги, блищать в очікуванні своєї наступної жертви. Її рот із блискучими зубами розтягнувся в посмішці. Її волосся, руде як вогонь, хаотично майорить навколо її дикого обличчя.
В голові знову лунали слова Лорана. Якби ти тільки знала, що вона для тебе готує…
Я затиснула рот кулаком, щоб не заволати.
Розділ 11
Секта
Щоранку, коли я розплющувала очі, зі здивуванням усвідомлювала, що пережила ще одну ніч. Коли здивування минало, моє серце починало шалено калатати, а долоні пітніли; я не могла спокійно дихати, поки не вилазила з ліжка й не переконувалася, що з Чарлі все гаразд.
Я чудово розуміла, що він хвилюється за мене – бачачи, як я підскакую від найменшого звуку й білію без причини. Судячи з питань, які він час від часу ставив, він в усьому винив Джейкоба, його тривалу відсутність.
Через постійний страх я й не помітила, що промайнув іще один тиждень, а Джейкоб так і не подзвонив. Та коли я спромоглася зосередитися на своєму нормальному житті – якщо моє життя взагалі можна було назвати нормальним, – то це мене засмутило.
Я вкрай скучила за Джейком.
Самотність була нестерпною, до того ж тепер я жахливо боялася. Тепер, більш ніж будь-коли, мені потрібен був його легковажний заразливий сміх. Я так безпечно почувалася в його маленькому гаражі, мені потрібна була його тепла рука, що стискає мої холодні пальці.
Я сподівалася, що він подзвонить мені в понеділок. Якщо він помирився з Ембрі, хіба він не захоче поділитися цієї звісткою зі мною? Мені хотілося вірити, що він просто турбується про свого друга й приділяє йому більше часу. Я й не припускала думки про те, що він збирається відштовхнути мене.
Я подзвонила йому у вівторок, але ніхто не відповів. Може, телефонні лінії ще не полагодили? Чи Біллі поставив визначник номера?
У середу я дзвонила щопівгодини до одинадцятої вечора, безнадійно сподіваючись почути теплий голос Джейкоба.
В четвер я просиділа цілу годину у пікапі перед своїм домом, зачинивши дверцята й тримаючи ключ у руці. Я сперечалася сама з собою, намагаючись вигадати привід для швиденької подорожі в Ла-Пуш і назад, але так і не вигадала.
Я була певна, що Лоран уже повернувся до Вікторії. Якщо я поїду в Ла-Пуш, то є шанс, що хтось із них знайде мене там. А якщо вони нападуть на мене, коли поруч буде Джейк? Хоч як важко визнавати це, але Джейкобу краще мене уникати. Так буде безпечніше для нього.
На жаль, я не знала, як уберегти Чарлі. Швидше за все, Лоран і Вікторія прийдуть по мене вночі, а як мені виманити Чарлі з дому вночі? Якщо я розкажу йому правду, то він замкне мене деінде в кімнаті з м’якими стінами. Я б із радістю погодилася на це, якби таким чином могла врятувати йому життя. Але, шукаючи мене, Вікторія найперше прийде в його дім. Якщо вона знайде мене тут, можливо, це її задовольнить. Можливо, покінчивши зі мною, вона просто забереться.