– Все нормально.
– Підвезти тебе? – запропонувала я.
– Гадаю, що так, – пробурмотів він. Обійшов пікап спереду, відчинив пасажирські дверцята й заліз усередину.
– Куди?
– Мій дім розташований на півночі, за крамницею, – сказав він.
– Ти бачив сьогодні Джейкоба? – це запитання вихопилося з моїх уст, тільки-но він замовк. Я поглянула на Квіла з надією, чекаючи на відповідь. Якусь мить він дивився у вікно, і тільки потім заговорив.
– Здалеку, – сказав він нарешті.
– Здалеку? – перепитала я.
– Я намагався простежити за ними – він був з Ембрі, – говорив Квіл тихо. Через гучне завивання двигуна чути було погано. Я присунулася ближче. – Я знаю, що вони мене бачили. Але розвернулися та зникли в густих заростях. Гадаю, вони були не самі – думаю, що там був Сем зі своєю бандою.
Я блукав лісом цілу годину й гукав їх. Оце щойно вибрався з лісу, саме тоді, коли ти мене підібрала…
– Значить, Сем таки добрався до нього, – мої слова прозвучали глухо, адже я міцно зціпила зуби.
Квіл здивовано витріщився на мене.
– То ти все знаєш? Я кивнула.
– Джейк розповів мені… раніше.
– Раніше, – повторив Квіл і зітхнув.
– Джейкобу зараз так само погано, як і всім іншим?
– Він без Сема ні на крок, – Квіл повернув голову та сплюнув через відчинене вікно.
– А до цього – чи уникав він вас? Чи був він засмучений? Квіл говорив тихо та трохи різкувато:
– Не так довго, як інші. Може, один день. А тоді Сем швиденько взявся до нього.
– Як гадаєш, що це може бути? Наркотики чи щось інше?
– Не думаю, щоб Джейкоб чи Ембрі могли в таке вплутатися… та хто їх знає? Що ще це може бути? І чому ніхто зі старших не хвилюється? – він похитав головою, в очах з’явився страх. – Джейкоб не хотів вступати в цю… секту. Не розумію, що могло змінити його думку? – Квіл подивився на мене, його обличчя перекосилося від переляку. – Я не хочу бути наступним.
Мої очі віддзеркалили його страх. Вдруге я почула, що цю банду називають сектою. Я затремтіла всім тілом.
– Може, твої батьки допоможуть? Він скривився.
– Еге ж, мій дід, як і дід Джейкоба, належить до старійшин. Як він часто каже, Сем Юлі – це дарунок небес.
Ми розгублено дивилися одне на одного. Тепер ми були в Ла-Пуші, і мій пікап ледве котився вздовж дороги. Недалеко попереду виднілася єдина в резервації крамниця.
– Я вийду тут, – сказав Квіл. – Мій дім ось там, – він указав на маленький дерев’яний прямокутник, що стояв за крамницею. Я звернула на узбіччя, й він вискочив із машини.
– Я поїду до Джейкоба додому й чекатиму його там, – сказала я рішуче.
– Удачі тобі, – Квіл гримнув дверцятами й почовгав додому, схиливши голову й опустивши плечі.
Вираз його обличчя не давав мені спокою, я розвернулася й поїхала до будинку Блеків. Квіл боявся, що стане наступним. Що ж тут діється?
Я зупинилася біля будинку Джейкоба, заглушила двигун і відчинила вікна. Сьогодні спекотно і зовсім безвітряно. Я поклала ноги на панель управління та приготувалася чекати.
Аж раптом боковим зором я помітила якийсь рух – я обернулася й побачила, що Біллі розгублено дивиться на мене крізь шибку. Я помахала йому й усміхнулася, але не зрушила з місця.
Він прижмурив очі й щільно запнув вікно фіранкою.
Я приготувалася чекати стільки, скільки знадобиться, але мені треба було хоч чимось себе зайняти. На дні сумки я знайшла ручку й стару контрольну. Я почала виводити закарлючки на зворотному боці.
Я тільки встигла намалювати один ряд діамантів, коли хтось різко шарпнув за ручку дверцят.
Я підскочила від несподіванки та швидко звела очі, сподіваючись побачити Біллі.
– Що ти робиш тут, Белло? – рявкнув Джейкоб.
Я здивовано витріщилася на нього.
За останні кілька тижнів, що ми не бачилися, Джейкоб вельми змінився. Першим впав ув око його чуб – його прегарне волосся зникло, голова була обстрижена настільки коротко, що здавалося, її вкривав чорнильний відблиск, чимось схожий на чорний атлáс. Риси обличчя загострилися ще більше, змужніли, і на вигляд Джейк був… старший. Шия та плечі також змінилися – вони, здається, ще змужніли. Коли він схопився своїми ручищами за вікно моєї машини, на його бронзовій шкірі здулися вени й сухожилля. Проте фізичні зміни не були найважливішими.
Змінився вираз його обличчя, я ледве його впізнала. Щира, дружня усмішка зникла разом із волоссям, а теплота Джейкових темних очей змінилася похмурим виразом обурення й образи. Тепер у ньому було щось темне. Немов моє сонце вибухнуло.
– Джейкобе? – прошепотіла я.
Він подивився на мене, в очах палали злість та напруга.
Аж раптом я помітила, що ми не самі. Позаду Джейка стояли ще чотири постаті; всі високі й засмаглі, з коротко обстриженим чорним волоссям – такі як Джейкоб. Можна було подумати, що всі вони рідні брати – я навіть не змогла розпізнати в цій групі Ембрі. Схожість підсилювалася жахливим виразом ворожості, що виблискувала в кожній парі очей.
В кожній, окрім однієї. Старший на кілька років Сем стояв позаду, на його обличчі був спокійний і трохи самовпевнений вираз. Мені довелося проковтнути клубок, що застряг у горлі. Мені кортіло зацідити Семові. Ні, я хотіла зробити більше, ніж просто вдарити. Більше за все на світі мене підмивало стати злісною та смертоносною, кимсь, хто зможе протистояти банді. Кимсь, хто може налякати Сема Юлі.
Я хотіла стати вампіром.
Це дике бажання опанувало мене зненацька, аж перехопило подих. Здобути перемогу над ворогом – ось моє найзаповітніше заборонене бажання, і тому найболючіше, навіть якщо воно виникає в таких випадках, як цей. Таке майбутнє втрачене для мене назавжди, хоча воно й так ніколи не було доступним. Я зібралася на силі, щоб узяти себе в руки, поки рана в грудях не почала нити.
– Чого тобі треба? – запитав Джейкоб й, побачивши, які емоції вирують на моєму обличчі, обурився ще більше.
– Хочу з тобою поговорити, – сказала я тихо. Намагалася зосередитися, але досі не могла не думати про свою заборонену мрію.
– Говори, – прошипів він крізь зуби. Його погляд був злісний. Я ніколи не бачила, щоб він дивився так на когось, принаймні на мене. Це мене ранило – невимовний фізичний біль стиснув мозок.
– Наодинці! – прошипіла я, мій голос став упевненішим. Джейк озирнувся, і я знала, на кого він дивиться. Решта також обернулися до Сема, чекаючи на його реакцію.
Сем кивнув, його обличчя було незворушне. Він сказав кілька слів не знайомою мені мовою – це була точно не французька й не іспанська, я подумала, що це, мабуть, квілеутська. Потім він розвернувся й попрямував до будинку Джейкоба. Всі інші: Пол, Джаред та Ембрі, – рушили за ним.
– Гаразд, – здається, Джейкоб трохи заспокоївся, коли інші пішли. Вираз його обличчя став більш урівноваженим, але й безнадійнішим. Куточки його вуст похмуро опустилися донизу.
Я глибоко вдихнула.
– Ти знаєш, про що я хочу запитати.
Він не відповів. Тільки сумно подивився на мене. Я теж поглянула на нього, запанувала мертва тиша. Біль у його очах позбавив мене рішучості. Я відчула, як клубок підступає мені до горла.
– Може, прогуляємося? – запитала я, тільки-но знову змогла говорити.
Джейк не відповів, вираз його обличчя не змінився.
Я вилізла з машини, відчуваючи, як кілька пар очей стежать за нами, й рушила вздовж дерев на північ. Я чула, як під моїми ногами чвякає мокра трава й придорожнє болото, але це був єдиний звук, який долинав до мене. Тому спочатку я вирішила, що Джейкоб не йде за мною. Та озирнувшись, я побачила, що він праворуч від мене. Мабуть, його ноги зуміли знайти не таку шумну стежку, як мої.
Я почувалася набагато краще під покровом густого лісу, де Сем не міг нас побачити. Поки ми йшли, я намагалася сказати щось, але у мене немов пропав дар мови. Я дедалі більше злилася через те, що Джейкоба втягнули в… що Біллі допустив це… що Сем може стояти так спокійно й самовпевнено…
Раптом Джейкоб прискорив крок, легко обігнавши мене завдяки своїм довгим ногам, а тоді різко розвернувся, зупинившись посеред стежки. Я також була змушена зупинитися.