Мене вразила невимушена плавність його рухів. Бо раніше Джейкоб начебто був такий самий незграбний, як і я, і все через те, що постійно ріс. Коли він устиг так змінитися?
Але Джейкоб не дав мені часу, щоб над цим поміркувати.
– Давай швидше з цим покінчимо, – сказав він різким, трохи хрипким голосом.
Я чекала. Він знав, чого мені треба.
– Це не те, що ти думаєш, – сказав він виснажено. – Це навіть не те, що думав я, – я сильно помилявся.
– Тоді що це?
Він довго вивчав моє обличчя, міркуючи над чимось. Злість так і не зникла з його очей. Нарешті він мовив:
– Я не можу тобі цього сказати. Моя щелепа напружилася, і я мовила крізь зуби:
– Я думала, що ми були друзями.
– Так, були, – він наголосив на минулому часі.
– Але тобі більше не потрібні друзі, – сказала я гірко. – Тепер у тебе є Сем. Це так чудово – ти завжди хотів дружити з ним.
– Раніше я не розумів його.
– А тепер тебе осінило. Алілуя.
– Це не те, що я думав. Справа не в Семові. Він допомагає мені всім, чим може, – раптом Джейків голос захрип. Він подивився вперед понад моєю головою, потім на мене, у його очах палала лють.
– Він допомагає тобі, – невпевнено повторила я. – Ну звісно.
Але Джейкоб, здається, не слухав. Він глибоко дихав, намагаючись заспокоїтися. Він був такий злий, що в нього руки трусилися.
– Джейкобе, будь ласка, – прошепотіла я. – Скажи, що трапилося? Можливо, я зможу допомогти.
– Ніхто не може допомогти мені, – майже простогнав він, голос його зірвався.
– Що він зробив із тобою? – не вгавала я, на очах виступили сльози. Я потягнулася до нього, як колись, ступивши крок уперед і широко розвівши руки.
Цього разу він відсахнувся, затуляючись від мене.
– Не торкайся мене, – прошепотів він.
– Сем тебе чимось заразив? – пробурмотіла я. Дурні сльози покотилися по щоках. Я витерла їх тильним боком долоні та схрестила руки на грудях.
– Перестань звинувачувати в усьому Сема, – випалив він. Він хотів відкинути долонями чуб, але ж волосся вже не було, тож руки впали додолу.
– Тоді кого мені звинувачувати? – відповіла я різко.
Він ледь помітно усміхнувся; це була в’яла викривлена посмішка.
– Ти не захочеш цього чути.
– Чому це в дідька я не захочу! – заверещала я. – Я хочу знати, і то негайно!
– Ти все неправильно розумієш, – крикнув він у відповідь.
– Не смій казати мені, що я щось неправильно розумію, – я тут єдина при здоровому глузді! Скажи, чия це вина, якщо не твого дорогоцінного Сема!
– Ти сама напросилася, – гаркнув Джейк на мене, і його очі заблищали. – Якщо ти хочеш когось звинувачувати, то чому б тобі не вказати пальцем на тих огидних, смердючих кровопивць, яких ти так любиш?
У мене від здивування розтулився рот, і я з шумом випустила з легень повітря. Я заклякла, почувши ці жахливі слова. Біль пронизав моє тіло, болюча рана в грудях знову відкрилася. Але все це відійшло на другий план, на мене впала лавина думок. Я не могла повірити в те, що почула. На Джейковому обличчі не було й сліду нерішучості. Тільки злість.
Я досі стояла з роззявленим ротом.
– Я ж казав, що ти не захочеш це чути, – мовив він.
– Я не розумію, кого ти маєш на увазі, – прошепотіла я. Він недовірливо звів одну брову.
– Я думаю, ти чудово розумієш, кого я маю на увазі. Ти ж не хочеш, щоб я сказав це вголос, правда? Я не люблю завдавати тобі болю.
– Я не розумію, кого ти маєш на увазі, – повторила я автоматично.
– Калленів, – сказав він повільно, навмисне розтягуючи це слово, а тим часом продовжував пильно роздивлятися моє обличчя. – Я бачив це в твоїх очах, я бачу це щоразу – я знаю, що значить для тебе це ім’я.
Я заперечливо похитала головою, намагаючись прийти до тями. Звідки йому про це відомо? І який це має стосунок до Семової секти? Може, це банда вампіроненависників? Який сенс створювати таке угрупування, коли у Форксі більше не живе жодного вурдалака? Чому Джейкоб почав вірити в казки про Калленів саме зараз, коли їх уже й слід прохолов і вони більше ніколи не повернуться?
Щоб дати відповідь на ці запитання, мені знадобиться чимало часу.
– Тільки не кажи, що ти почав дослухатися до забобонних теревенів Біллі, – сказала я, витиснувши з себе слабку посмішку.
– Треба віддати йому належне – він знає більше, ніж я думав.
– Досить жартувати, Джейкобе. Він подивився на мене критично.
– Досить забобонів, – сказала я швидко. – Я все одно не розумію, чому ти звинувачуєш в усьому… Калленів, – я здригнулася на звук власного голосу. – Вони поїхали звідси понад півроку тому. Як ти можеш звинувачувати їх у тому, що Сем робить зараз?
– Сем не робитьнічого, Белло. Я знаю, що їх немає… Але іноді трапляються речі, яких не можна виправити. І тоді вже запізно.
– Що трапилося? Чому запізно? У чому ти їх звинувачуєш? Раптом він наблизився до мене, його очі сповнювала злість.
– У тому, що вони існують, – прошипів він.
Я невимовно здивувалася й розгубилася, коли в моїй голові знову пролунав голос Едварда; він застерігав, хоча я зовсім не боялася.
«Мовчи, Белло. Не тисни на нього», – попереджав мене Едвард.
Відтоді як ім’я Едварда прорвалося крізь кам’яні мури, під якими я його поховала, мені було не до снаги загнати його назад. Тепер спогади про нього не завдавали мені сильного болю – особливо в ті дорогоцінні секунди, коли я могла чути його голос.
Джейкоб стояв переді мною, він кипів, його трусило від злості.
Я не розуміла, чому галюцинація Едварда з’явилася так несподівано. Джейкоб був дуже злий, але ж це був просто Джейкоб. Не було адреналіну, не було небезпеки.
«Дай йому час, нехай заспокоїться», – наполягав Едвардів голос.
Я збентежено похитала головою.
– Ти просто смішний, – відповіла я їм обом.
– Гаразд, – сказав Джейкоб і знову почав глибоко дихати. – Я не обговорюватиму цього з тобою. Тепер це вже не має ніякого значення, шкоду вже й так заподіяно.
– Яку шкоду?
Він навіть не ворухнувся, хоча я прокричала ці слова просто йому в обличчя.
– Давай повернемося назад. Більше нам немає про що говорити.
Я роззявила рота від здивування.
– Нам є про що говорити! Ти мені так нічого й не сказав! Він пройшов повз мене й попрямував до будинку.
– Сьогодні я бачила Квіла, – крикнула я йому вслід. Він зупинився, але не розвернувся.
– Ти ж пам’ятаєш свого друга Квіла? Так, він наляканий. Джейкоб розвернувся до мене. Його лице скривилося від болю.
– Квіл, – єдине, що він сказав.
– Він також хвилюється за тебе. Він приголомшений тим, що діється.
Джейкоб у відчаї поглянув повз мене. Я не вступалася.
– Він боїться, що стане наступним.
Джейкоб схопився за дерево, його обличчя набрало дивного зеленуватого відтінку.
– Він не стане наступним, – прошепотів Джейкоб сам до себе. – Він не може бути наступним. Тепер уже все закінчилося. Це не повинно продовжуватися. Навіщо? Навіщо? – він ударив кулаком по дереву. Деревце було зовсім невелике, тонке й усього на кілька футів вище за Джейкоба. Але я все одно здивувалася, коли стовбур тріснув і шумно впав на землю.
Джейкоб витріщився на гострі кінці зламаного стовбура, його одразу ж охопив жах.
– Мені треба повертатися, – він розвернувся й пішов так швидко, що мені довелося за ним бігти.
– Назад до Сема!
– Все залежить від того, як на це подивитися, – мовив Джейк. Він щось бурмотів собі під ніс, відвертаючись від мене.
Я догнала його біля свого пікапа.
– Зажди! – крикнула я, коли він рушив до будинку.
Він обернувся до мене, і я побачила, що його руки знову тремтять.
– Їдь додому, Белло. Я більше не можу спілкуватися з тобою.
Дурний недоречний біль був надзвичайно пекучий. На очах знову з’явилися сльози.