Сем класний? Я дивилася на Джейка з недовірою, але якщо він так хоче, то нехай так і буде.
– Тоді чому тобі не можна бачитися зі мною? – запитала я.
– Бо це не зовсім безпечно, – пробурмотів він, потупившись у підлогу.
Його слова страшенно мене налякали. Йому не може бути відомо ще й це? Ніхто не знає цього, окрім мене. Але він має рацію – зараз середина ночі, ідеальний час для полювання. Джейкоб не повинен бути тут. Якщо хтось прийде по мене, то я маю бути сама.
– Якби я думав, що це дуже… дуже небезпечно, – прошепотів він, – я б не прийшов. Але Белло, – він знову подивився на мене, – я пообіцяв тобі. Я й гадки не мав, що виконати цю обіцянку буде так важко, але це не означає, що я її не виконаю.
Він помітив, що я нічого не розумію.
– Після того дурного фільму, – нагадав він. – Я пообіцяв, що ніколи не завдам тобі болю… Сьогодні я не дотримав слова, правда?
– Я знаю, що ти зовсім не хотів так чинити, Джейку. Все нормально.
– Дякую, Белло, – він потис мені руку. – Я зроблю все від мене залежне, щоб бути біля тебе, як я й обіцяв, – він несподівано усміхнувся. Ця посмішка була не моя, але й не Семова, а якесь дивне поєднання їх обох. – Але ти й справді вельми допоможеш мені, якщо сама все втямиш, Белло. Постарайся, прошу тебе.
Я скорчила гримаску.
– Я спробую.
– А я спробую знову навідатися до тебе якнайшвидше, – зітхнув він. – А хлопці спробують відговорити мене.
– Не слухай їх.
– Спробую, – він похитав головою, наче сумнівався, що йому це вдасться. – Тільки-но все збагнеш, прийди і скажи мені сама… – (раптом із ним щось трапилося, його руки почали тремтіти), – якщо… якщо захочеш.
– Чому б я не схотіла тебе бачити?
Його обличчя стало злим і незворушним, зовсім таким, як обличчя Сема.
– О, я можу тільки здогадуватися, – сказав він хрипким голосом. – Слухай, мені й справді час іти. Можеш зробити мені послугу?
Я мовчки кивнула, злякавшись переміни, яка настала в ньому.
– Принаймні подзвони мені – якщо не захочеш знову мене бачити. Тільки дай мені знати, якщо так станеться.
– Цього не станеться… Він жестом обірвав мене на півслові.
– Просто дай мені знати. Він підійшов до вікна.
– Не будь бовдуром, Джейку, – мовила я невдоволено. – Ти зламаєш собі ногу. Вийди через двері. Чарлі не зловить тебе.
– Нічого я собі не зламаю, – пробурмотів він, але все-таки повернувся до дверей. Він вагався, проходячи повз мене, й подивився на мене такими очима, наче його штрикнули ножем. Він простягнув руку в благальному жесті.
Я взяла його долоню, і раптом він різко смикнув мене просто з ліжка, так що я налетіла на його груди.
– Про всяк випадок, – пробурмотів він у моє волосся, і схопив мене ведмежою хваткою, ледь не зламавши ребер.
– Я не можу дихати! – простогнала я.
Він одразу ж відпустив мене, тримаючи однією рукою за талію, щоб я не впала. Тоді підштовхнув мене – цього разу ніжніше – назад до ліжка.
– Тобі треба поспати, Білко. Ти повинна попрацювати головою. Я знаю, що тобі це до снаги. Ти потрібна мені, мені потрібнетвоє розуміння. Я не втрачу тебе, Белло. Тільки не через це.
Одним великим кроком він перетнув кімнату й опинився біля дверей, які безшумно відчинив, і так само безшумно зник за ними. Я прислухалася, сподіваючись почути скрип сходинок, але так нічого й не почула.
Я лягла в ліжко, голова йшла обертом. Була занадто збентежена, занадто втомлена. Заплющила очі, намагаючись обміркувати почуте, настільки охоплена приємним відчуттям невагомості, що воно навіть не дезорієнтувало мене.
Мій сон не був мирним і спокійним, як я хотіла, – зовсім ні. Я знову опинилася в лісі і, як завжди, блукала між деревами.
Та я швидко зрозуміла, що це був інший сон, не такий, як завжди. Я не блукала й нічого не шукала; я просто тинялася за звичкою, бо це була моя звичайна поведінка в такому середовищі. Власне, це був навіть не той сам ліс. Пахло інакше, й світло падало зовсім не так. Пахло не вологою лісовою землею, а океаном. Я не бачила неба; проте здавалося, що на небі сяє сонце – листочки на верхівках дерев були яскравого зелено-жовтого кольору.
Це був ліс навколо Ла-Пуша – біля узбережжя, я була абсолютно в цьому впевнена. Я знала, якщо мені вдасться знайти пляж, то я зможу побачити сонце, тож я поквапилася вперед, прислухаючись до ледь чутного плеску хвиль.
А тоді я побачила, що Джейкоб також там. Він схопив мене за руку й потягнув у найтемніший куточок лісу.
«Джейкобе, що трапилося?» – запитала я. На його обличчі читався страх, волосся було знову прегарним, зібраним ззаду в хвостик. Він щосили тягнув мене в найтемнішу лісову хащу, але я не хотіла йти.
«Біжи, Белло, тікай!» – прошепотів він на лякано.
Несподівана хвиля дежа вю була настільки сильна, що мало не збудила мене.
Тепер я зрозуміла, чому я впізнала це місце. Тому що мені доводилося побувати тут раніше, в іншому сні. Мільйон років тому, в іншому житті. Цей сон наснився мені вночі після прогулянки з Джейкобом по пляжу. Першої ночі потому, як я довідалася, що Едвард – вампір. Мабуть, проживши той день заново з Джейкобом, я сколихнула свої поховані спогади.
Я нетерпляче чекала на завершення сну. З узбережжя лилося яскраве світло. Ще якась мить – і з-за дерев вийшов би Едвард, його шкіра блищала б, а очі були б темні й небезпечні. Він подивився б на мене й усміхнувся. Він був би прекрасним, немов янгол, а його зуби були б гострі…
Та я забігала наперед. Спочатку повинно було статися ще щось.
Джейкоб відпустив мою руку й заскавучав. Похитуючись і смикаючись, він упав на землю біля моїх ніг.
«Джейкобе!» – вигукнула я, та він зник.
Замість нього з’явився величезний вовк із червонувато-бурим хутром і темними розумними очима.
Сон відхилявся від свого курсу, як поїзд сходить із рейок.
Це був не той вовк, про якого я мріяла в минулому житті. Це був велетенський червонувато-бурий вовк, минулого тижня я стояла на галявині всього за півкроку від нього. Цей вовк був здоровезний, неймовірний, більший, ніж ведмідь.
Вовк пильно дивився на мене, намагаючись сказати своїми розумними очима щось життєво важливе. Темно-карі знайомі очі Джейкоба.
Я прокинулася від власного крику.
Я була майже впевнена, що цього разу Чарлі прибіжить поглянути, чи все гаразд. Зазвичай я кричу зовсім не так. Я зарилася головою в подушку, намагаючись стримати плач і вереск, що рвався назовні. Я накрилася з головою, гадаючи, чи можна якось розірвати зв’язок між двома подіями, який я щойно встановила.
Але Чарлі не прийшов, і зрештою я зуміла заглушити дивний звук, який вихоплювався з мого горла.
Тепер я все згадала – кожне слово, яке Джейкоб сказав мені того дня на пляжі, навіть те, що він говорив перед оповіддю про вурдалаків – не-мертвих, холодних. Особливо першу частину.
– Ти не чула старих переказів, звідки ми походимо – ми, квілеути? – почав він.
– Не те щоб, – визнала я.
– Існує багато легенд, частина з них стверджує, що наша історія бере початок до Потопу – подейкують, древні квілеути прив’язали каное до верхівок найвищих дерев, що росли на великій горі, і так врятувалися, як Ной із його ковчегом, – він усміхнувся, демонструючи мені, що сам не дуже вірить у ці байки. – Інша легенда твердить, що ми походимо від вовків. Вони – донині наші брати. Закон племені не дозволяє вбивати вовків… А ще є розповіді про не-мертвих, – додав він тихіше.
– Не-мертвих?
– Так. Розповідають історії про не-мертвих, холодних – древні, як легенди про вовків, розповідають і новіші. Якщо вірити легенді, прадідусь знав декого з них. Він уклав із ними угоду, яка не дозволяє їм заходити на нашу землю, – закотив Джейкоб очі.
– Твій прадідусь?