– Як ти можеш… як ти можеш таке говорити? Ти знаєш цих людей. Чарлі також там!
На саму думку про це в мене всередині все перевернулося. Джейк різко зупинився.
– А що ще ми можемо вдіяти? – вигукнув він.
Сонце залило небо сріблясто-рожевою барвою. Тепер я могла роздивитися Джейкове обличчя; воно було злісне, спантеличене, ображене.
– Може, ти зміг би… ну, спробувати не бути… вовкулакою? – запитала я пошепки.
Він закинув руки до неба.
– Якби у мене був вибір! – закричав він. – І чим це допоможе, якщо ти й справді хвилюєшся про людей, які зникли безвісти?
– Я тебе не розумію.
Він витріщився на мене, його очі примружилися, а рот вигнувся у кривій посмішці.
– Ти знаєш, що по-справжньому мене бісить? Я здригнулася від ворожого виразу, який з’явився на його обличчі. Здається, він чекав на відповідь, тож я похитала головою.
– Ти така лицемірка, Белло, – зараз ти сидиш біля мене, хоча й боїшсямене! Хіба це чесно? – його руки затремтіли від злості.
– Лицемірка? Так, я боюся чудовиська. І що в цьому такого, невже це робить мене лицеміркою?
– Ух! – загарчав він, стискаючи тремтячими руками скроні й заплющуючи очі. – Послухай тільки, що ти говориш!
– Що?
Він зробив два кроки та схилився наді мною, його очі палали від злості.
– Ну, вибач, що я не можу бути саме тим чудовиськом, яке тобі потрібне, Белло. Гадаю, я не такий гарний, як твій кровопивця, еге ж?
Я підірвалася на ноги й метнула на нього суворий погляд.
– Ні, не такий! – верескнула я. – Справа не в тому, хто ти є, бовдуре, а що ти робиш!
– Що ти маєш на увазі? – прогарчав він, його аж трусило від люті.
Я мало не підскочила від несподіванки, коли голос Едварда застеріг мене:
«Будь дуже обережною, Белло, – сказав цей ніжний голос. – Не тисни на нього засильно. Спробуй його заспокоїти».
Сьогодні навіть голос у моїй голові лепетав якісь дурниці.
Однак я дослухалася до його поради. Я б зробила заради нього все.
– Джейкобе, – мовила я тихо й навіть лагідно. – Невже обов’язково вбиватилюдей, Джейкобе? Невже немає іншого виходу? Наприклад, вурдалаки знайшли спосіб виживати, не вбиваючи людей, може, ти також якось спробуєш?
Раптом він підскочив і виструнчився, наче мої слова вдарили його струмом. Його брови поповзли вгору, а очі округлилися.
– Вбивати людей? – запитав він.
– А про що ж, ти думав, ми балакаємо?
Він перестав тремтіти й подивився на мене, в його очах зажевріла надія.
– Ядумав, ми говоримо про твою відразу до вовкулак.
– Ні, Джейку, ні. Справа не в тому, що ти… вовк. Із цим усе гаразд, – запевнила я його, і я знала, що так воно і є. Мені й справді було байдуже, що він перетворюється на великого вовка – він усе одно залишається Джейкобом. – Якби ти тільки міг знайти спосіб не шкодити людям… тільки це мене засмучує. Це невинні люди, Джейку, такі, як Чарлі, і я не бачу іншого виходу, поки ти не…
– І це все? Справді? – урвав мене він, на його обличчі розцвіла посмішка. – Ти боїшся тільки тому, що я вбивця? Це єдина причина?
– Невже цього не достатньо?
Він розреготався.
– Джейкобе Блек, це зовсім несмішно!
– Авжеж, авжеж, – погодився він, досі гигикаючи. Він наблизився та схопив мене, знову стискаючи у своїх ведмежих обіймах.
– Тобі й справді байдуже, що я перетворююся на величезного собаку? – запитав він, його радісний голос задзвенів у мене у вухах.
– Байдуже, – запевнила я, задихаючись. – Я не маю чим дихати, Джейку!
Він відпустив мене, але взяв за обидві руки.
– Я не вбивця, Белло.
Я уважно зазирнула в його обличчя, й мені стало зрозуміло, що він говорив правду. Я відчула невимовне полегшення.
– Справді? – запитала я.
– Справді, – урочисто мовив він.
Я міцно його обійняла. Це нагадало мені той перший день, коли ми каталися на мотоциклах, – відтоді Джейк іще виріс, і поруч із ним я почувалась як маленька дитина. Як і тоді, він ніжно погладив мене по голові.
– Пробач, що назвав тебе лицеміркою, – вибачився він.
– Пробач, що назвала тебе вбивцею.
Він засміявся.
Раптом дещо спало мені на думку, і я відсторонилася від нього, щоб добре бачити обличчя. Мої брови тривожно зійшлися на переніссі.
– А Сем? А всі інші?
Він похитав головою й усміхнувся, наче важкий тягар упав із його пліч.
– Звісно, що ні. Пам’ятаєш, як ми себе називаємо? Я одразу ж згадала цю назву – я щодня думала про них.
– Захисники?
– Саме так.
– Але я не розумію, що тоді відбувається в лісі? Зниклі безвісти туристи, сліди крові?
Раптом його обличчя набрало серйозного, трохи схвильованого виразу.
– Ми прагнемо виконати своє завдання, Белло. Намагаємося захистити людей, але хтось завжди на крок нас випереджає.
– Захистити їх від чого? Невже там і справді водяться ведмеді?
– Белло, люба, ми захищаємо людей тільки від одного – від наших єдиних ворогів. Ми існуємо тільки тому, що існують вони.
Я дивилася на Джейка кілька секунд, перш ніж до мене дійшов зміст його слів. Тоді кров відлила мені від обличчя, а з губ зівався німий крик.
Він кивнув.
– Я гадав, що ти єдина зі всіх людей зрозумієш, що діється насправді.
– Лоран, – прошепотіла я. – Він досі тут. Джейкоб двічі кліпнув і схилив голову набік.
– Хто такий Лоран?
Я спробувала хоч якось втихомирити хаос у голові, щоб відповісти.
– Ти його знаєш – ти бачив його на галявині. Ти ж був там… – я вимовила ці слова таким допитливим тоном, наче була не впевнена в них. – Ти був там і не дозволив йому вбити мене…
– А, той темночубий кровопивця? – усміхнувся Джейкоб жорстоко. – Он як його звали.
Я здригнулася.
– І про що ти тільки думав? – прошепотіла я. – Він міг тебе вбити! Джейкобе, ти й не усвідомлюєш, які небезпечні…
Мене перебив іще один напад сміху.
– Белло, один-єдиний вампір не проблема для зграї таких, як ми, велетнів. Це було так легко, я б сказав, навіть смішно!
– Що було легко?
– Вбити вурдалака, який хотів убити тебе. Хоча я й не вважаю це вбивством, – додав він швидко. – Вампіри не люди, вони вже мертві.
Я насилу поворухнула губами.
– Ти… вбив… Лорана? Джейк кивнув.
– Ну, спільними зусиллями, – уточнив він.
– Лоран мертвий? – прошепотіла я. Вираз його обличчя змінився.
– Тебе ж це не засмутило, правда? Він збирався вбити тебе – він вийшов на полювання, Белло, ми переконалися в цьому, перш ніж атакувати. Ти ж знаєш, правда?
– Я знаю. Ні, я зовсім не засмутилася – я… – мені закортіло сісти. Я зробила кілька кроків назад, поки не вперлася в колоду, й опустилася на неї. – Лоран мертвий. Він більше не прийде по мене.
– Ти бува не збожеволіла? Він же не був твоїм другом абощо, правда?
– Моїм другом? – я витріщилася на Джейка, зовсім спантеличена й німа від щастя. На моїх очах виступили сльози, і я почала бубоніти: – Ні, Джейку. Це таке… таке полегшення. Я гадала, він повернеться по мене – я чекала його щоночі, благаючи Бога, щоб він покінчив зі мною й не заподіяв шкоди Чарлі. Я була така налякана, Джейкобе… Але як? Він же ж був вурдалаком! Як ти міг його вбити? Він був такий сильний, такий несхитний, мов мармур…
Він сів поруч і, намагаючись заспокоїти мене, пригорнув мене за плечі своєю великою рукою.
– Ми створені для цього, Білко. Ми також дужі. Якби ж ти сказала мені, що боїшся! Не варто було…
– Тебе не було поруч, – пробурмотіла я розгублено.
– І то правда.
– Зажди, Джейку! Я думала, що ти все знаєш. Минулої ночі ти сказав, що залишатись у моїй кімнаті небезпечно. Я гадала, ти знаєш, що по мене може прийти вампір. Хіба ти не це мав на увазі?
Якусь мить він вагався, а тоді швидко схилив голову.
– Ні, я не це мав на увазі.
– Тоді чому ти подумав, що тобі буде не зовсім безпечно залишатися в моїй кімнаті?