– Куди ти ходив? – запитала я. Він стиснув губи й нічого не відповів.
– Що? Це також таємниця?
Він насупився.
– Не зовсім. Але це може здатися трохи дивним. Я не хочу тебе налякати.
– Ти ж знаєш, що я уже звикла до дивних речей, – я спробувала усміхнутися, але безуспішно.
Джейкоб знову засміявся.
– Що ж, гадаю, ти це витримаєш. Гаразд. Розумієш, коли ми стаємо вовками, ми можемо… чути одне одного.
Мої брови здивовано полізли вгору.
– Ми чуємо не звуки, – продовжував він, – а… думки– принаймні думки одне одного – незалежно від того, на якій відстані перебуваємо. Це дуже допомагає, коли ми полюємо, але з іншого боку – це дратує. Соромно, тому що ми не маємо ніяких таємниць одне від одного. Чортівня, правда?
– Ось що ти мав на увазі минулої ночі, коли казав, що розкажеш усім про нашу зустріч, хоча й сам цього не хочеш?
– А ти кмітлива.
– Дякую.
– А ще ти відреагувала так, наче тут немає нічого дивного. Я гадав, це тебе схвилює.
– Це не… ну, ти не перший із моїх знайомих, хто вміє читати думки. Тому мені це й не здається дивним.
– Справді?… Зажди – зараз ти говориш про своїх кровопивць?
– Не смій називати їх так. Він засміявся.
– Яка різниця? Ну добре, про Калленів?
– Тільки… Тільки про Едварда, – я непомітно обхопила себе руками.
Здається, Джейкоба неприємно вразила така новина.
– Я гадав, це вигадки. Я чув легенди про те, що деякі вампіри наділені певними… додатковими вміннями, але я думав, що це просто міфи.
– Хіба ще залишилися непідтверджені міфи? – запитала я, скривившись.
Він насупився.
– Мабуть, ні. Гаразд, зараз ми зустрінемося з Семом та рештою хлопців у тому місці, де ми каталися на мотоциклах.
Я завела машину й виїхала на шосе.
– Отже, ти щойно перевертався на вовка, щоб поговорити з Семом? – запитала я з цікавістю в голосі.
Джейкоб кивнув, при цьому він здавався збентеженим.
– Це тривало зовсім недовго – я намагався не думати про тебе, щоб вони ні про що не здогадалися. Я боявся, що Сем заборонить взяти тебе з собою.
– Його заборона не зупинила б мене.
Я досі не могла думати про Сема, як про гарного хлопця. Щоразу, коли я чула його ім’я, мене аж тіпало зі злості.
– Але це зупинило б мене, – сказав Джейкоб похмуро. – Пам’ятаєш, як минулої ночі я не міг закінчити речення? Як не міг розказати тобі все?
– Ага. Ти наче задихався. Він ледь помітно усміхнувся.
– Щось таке. Сем заборонив тобі розповідати. Він… ватажок нашої зграї, ну, сама розумієш. Він альфа-самець, Вожак. Коли він наказує нам щось робити або, навпаки, чогось не робити, то ми не можемо не підкоритися його волі.
– Дивно, – пробурмотіла я.
– Не те слово, – погодився він. – Дуже дивно. Все, як у вовків.
– Гм, – це була найкраща відповідь, на яку я спромоглася.
– Ага, та насправді їх сила-силенна – вовчих інстинктів та вмінь. Я ще тільки вчуся. Важко навіть уявити, як почувався Сем. Адже він був сам-самісінький. Навіть за підтримки цілої зграї важко пройти через це.
– А Сем був сам?
– Так, – сказав Джейкоб тихіше. – Коли я… перевертався, це було… найстрашніше, найжахливішез того, що зі мною в житті траплялося – гірше, ніж можна собі уявити. Та я був не сам – голоси в моїй голові розказували мені, що трапилося і що я повинен робити. Гадаю, саме завдяки їм я не з’їхав із глузду. Але Сем… – він похитав головою. – Сему ніхто не допомагав.
Ці слова повинні були змінити мою думку. Коли Джейкоб усе пояснив, я мимоволі почала співчувати Семові. Та й зрештою тепер у мене немає причини його ненавидіти.
– Хлопці розізляться, що я з тобою? – запитала я.
– Можливо, – сказав Джейк і скорчив гримасу.
– Може, мені не слід…
– Ні, все гаразд, – запевнив він мене. – Ти знаєш багато речей, які можуть нам допомогти. Ти не просто стороння людина. Ти немов… ну, не знаю, немов шпигун чи щось таке. Ти була потойбіч барикад.
Я насупилася сама до себе. Невже Джейкобу потрібно від мене саме це? Засекречена інформація, яка допоможе знищити їхнього ворога? Але я не шпигунка. Я не збирала ніяку інформацію. Проте після того, що він сказав, я почала відчувати себе зрадницею.
Та хіба я не хочу, щоб він зупинив Вікторію?
Хочу.
Я хочу, щоб Вікторію зупинили, бажано ще до того, як вона закатує мене до смерті, або натрапить на Чарлі, або вип’є кров іще одного туриста. Але я не хочу, щоб саме Джейкоб убив її чи принаймні спробував це зробити. Я би хотіла, щоб він тримався від неї якомога далі.
– Значить, серед кровопивць також є такі, що вміють читати думки, – провадив він, не звертаючи уваги на те, що я десь витаю. – Нам слід знати про такі речі. Виявляється, і цілегенди – правда. Це все ускладнює. Гей, як ти гадаєш, ця Вікторія вміє робити щось особливе?
– Не думаю, – я трохи завагалася, а тоді зітхнула. – Він би розказав мені про це.
– Він? А, ти маєш на увазі Едварда – ой, вибач. Я забув. Ти ж не любиш називати його на ім’я. Або чути його.
Я напружилася, намагаючись не зважати на шалену пульсацію моєї вічно свіжої рани в грудях.
– Не зовсім, не те щоб…
– Вибач.
– Звідки ти знаєш про мене так багато, Джейкобе? Іноді мені здається, що ти читаєш мої думки.
– Ні. Я просто уважний.
Ми опинилися біля непримітної ґрунтової дороги, на якій Джейкоб учив мене кататися на мотоциклі.
– Ти впевнений? – запитала я.
– Звісно, звісно. Я під’їхала й заглушила двигун.
– Ти досі дуже нещасна, правда? – пробурмотів Джейкоб. Я кивнула, втупившись у похмурий ліс.
– Ти коли-небудь думала… що можливо… тобі краще жилось би без нього?
Я повільно вдихнула, а тоді видихнула.
– Ні.
– Тому що він не найкращий…
– Будь ласка, Джейкобе, – перебила я його, мій шепіт перейшов у благання. – Може, ми не говоритимемо про це? Я не витримаю…
– Гаразд, – він глибоко вдихнув. – Вибач за все, що я сказав.
– Не вини себе. Якби все було по-іншому, було б навіть приємно мати можливість це з кимсь обговорити.
Він кивнув.
– Ага, мені було невимовно важко приховувати все від тебе протягом двох тижнів. Мабуть, це справжнє пекло – взагалі ні з кимне ділитися своїми переживаннями.
– Пекло, – погодилася я. Джейкоб різко вдихнув.
– Всі вже тут. Ходімо.
– Ти впевнений? – запитала я, поки він замикав дверцята. – Можливо, мені не варто йти туди.
– Вони з цим змиряться, – сказав він, а тоді усміхнувся. – То хто тут боїться великого злого сірого вовка?
– Ха-ха, – сказала я. Та насправді я швиденько вилізла з машини й поквапилася до Джейкоба. Я добре пам’ятала велетенських вовків на галявині. Мої долоні тремтіли від страху ще дужче, ніж тоді Джейкові від злості.
Джейкоб узяв мене за руку й міцно її стиснув.
– От ми й прийшли.
Розділ 14
Родина
Я заховалася за спиною Джейкоба, а погляд мій був спрямований у бік лісу в пошуках інших вовкулак. Коли вони появилися, випірнувши з густих дерев, то були зовсім не такими, як я очікувала. Я намагалася згадати, які на вигляд вовки. А переді мною з’явилися чотири роздягнені до пояса кремезні хлопці.
Вони знову нагадали мені чотирьох братів-близнюків. У тому, як вони майже синхронно зупинилися через дорогу від нас, які сильні м’язи були в кожного з них попід бронзовою шкірою, їхні коротко стрижені чуби, навіть те, як одночасно змінився вираз їхніх облич, – все це робило їх невимовно схожими.
Вони дивилися на нас із цікавістю, хоча й трохи насторожено. Коли побачили мене (я визирала з-за Джейкобової спини), всі вони розізлилися одночасно.
Сем був найвищий, хоча Джейкоб уже майже його наздогнав. Сема важко було назвати хлопцем. Але не через зморшки чи інші ознаки старіння, а через терплячість та стриманість, які легко читалися на його обличчі.