– Що ти накоїв, Джейкобе? – запитав він грізно.
Один зі зграї (я не впізнала – Джаред або Пол) протиснувся попри Сема й заговорив, перш ніж Джейкоб почав виправдовуватися.
– Ну, чому ти просто не можеш дотримуватися правил, Джейкобе? – загорлав він, розмахуючи руками. – Про що в біса ти думаєш? Невже вона важливіша, ніж усі інші – ніж ціле наше плем’я? Ніж люди, яких убивають?
– Вона здатна допомогти, – сказав Джейкоб тихо.
– Допомогти! – заверещав хлопець, не тямлячи себе від люті. Його руки затремтіли. – Ох, дуже схоже на те! Я впевнений, що ця дівка кровопивці вмирає– так хоче нам допомогти!
– Не смій говорити про неї так! – заричав у відповідь Джейкоб, ображений його словами.
Спина й плечі хлопця затремтіли ще сильніше.
– Поле! Розслабся! – наказав Сем.
Пол похитав головою – не те щоб він заперечував Семові, просто намагався зосередитися.
– К бісу все, Поле, – сказав один із хлопців, мабуть, Джаред. – Візьми себе в руки.
Пол повернув голову до Джареда, на його скривлених губах застигла відраза. Тоді він подивився туди, де стояла я. Джейкоб ступив уперед, загородивши мене собою.
І тут почалося!
– Ну звісно, давай, захищай її! – заволав Пол, почервонівши від люті. Ще одна хвиля дрожу, немов конвульсія, прокотилась по його тілу. Він відкинув голову назад, із грудей його вихопився справжній тваринний рев.
– Поле! – скрикнули Сем та Джейкоб одностайно.
Пол упав на землю, його тіло тремтіло. Почувся гучний звук, наче щось луснуло, і тіло хлопця вибухнуло.
Його шкіра вкрилася темно-сірим хутром, перетворивши хлопця на щось уп’ятеро більше, ніж він був перед тим, – на якусь величезну істоту, що припала до землі й була ладна щомиті стрибнути.
Вовча паща оскалилася, показавши всі свої гострі зуби, а з величезних грудей вихопився ще один страшний рев. Темні розгнівані очі втупилися в мене.
В цю ж мить Джейкоб побіг через дорогу назустріч чудовиську.
– Джейкобе! – закричала я.
Джейкоб підскочив, і на льоту його тіло почало тремтіти. Він кинувся вперед, пірнувши головою в повітря.
Пролунав іще один різкий тріск, і Джейкоб також вибухнув. Він вискочив із власної шкіри – чорно-білі клапті одягу кружляли у повітрі. Все трапилося так швидко, що якби я кліпнула, то проґавила б усе перевернення. За одну секунду Джейкоб пірнув головою вперед, а потім одразу перетворився на велетенського червоно-бурого вовка – такого здоровезного, що в голові не вкладалося, як така туша вмістилася в тілі Джейкоба, – готового кинутися на сіре чудовисько.
Джейкоб відкрито зустрів лобову атаку супротивника. Їхнє злісне гарчання пронеслося лісом, як відлуння урагану.
Чорні та білі клапті – залишки Джейкового одягу – вкрили землю на тому місці, де він перевернувся.
– Джейкобе! – скрикнула я знову, ступивши вперед.
– Стій де стоїш, Белло, – наказав Сем.
Через шалене гарчання, що долинало з поля бою, я заледве його розчула. Вовки рвали й кусали один одного, а їхні гострі зуби виблискували біля горла супротивника. Здається, вовк-Джейкоб перемагав – він був беззаперечно більший за свого суперника і здавався сильнішим. Він знову і знову врізався плечем у сірого вовка й тіснив його в бік лісу.
– Відвезіть її до Емілії, – гукнув Сем до хлопців, які з захопленням спостерігали за двобоєм.
Джейкобу вдалося відтіснити сірого вовка з дороги, і вони зникли в густому лісі, звідки й далі лунало їхнє гучне гарчання. Сем помчав за ними, роззуваючись по дорозі. Тільки-но він кинувся в густі дерева, його почало трусити з голови до ніг.
Гарчання й тріскотіння розчинились у повітрі. Раптом звуки взагалі вщухли, й на дорозі стало зовсім тихо.
Один із хлопців почав сміятися.
Я розвернулася й витріщилася на нього – мої очі широко розплющилися й так завмерли, я не могла навіть кліпнути.
Здається, хлопчина сміявся з мого виразу.
– Ну звісно, не щодня таке побачиш, – хихотів він. Його обличчя видалося мені знайомим – трохи худіше, ніж інші… Ембрі Колл.
– А я таке бачу, – пробурчав інший хлопчина, Джаред, – кожнісінький день.
– Ну, Пол не втрачає контролю щодня, – не погодився Ембрі, досі сміючись. – А радше два дні поспіль він втрачає над собою контроль, а на третій – ні.
Джаред зупинився, щоб підібрати з землі щось біле. Він показав це Ембрі; воно звисало з його рук довгими білими смугами.
– Подерлися на дрібненькі шматочки, – мовив Джаред. – Біллі казав, що це остання пара, яку йому вдалося дістати, – тепер Джейкоб ходитиме босий.
– А цей вижив, – сказав Ембрі, піднімаючи з землі вцілілий кросівок. – Джейкоб може скакати на одній нозі, – додав він сміючись.
Джаред почав піднімати з землі різноманітні шматочки тканини.
– Візьмеш Семові черевики, гаразд? Все інше можна не вагаючись викинути у сміття.
Ембрі забрав черевики й побіг підтюпцем у ліс – туди, де зник Сем. За якусь мить він повернувся назад із парою розірваних джинсів у руках. Джаред зібрав те, що залишилося від одягу Джейкоба та Пола, й скрутив усе це в клубок. Аж раптом він згадав про мене.
Він насторожено подивився на мене, немов оцінюючи мій стан.
– Гей, ти ж не збираєшся зомліти, чи блювати, чи викинути щось таке, еге ж? – запитав він.
– Думаю, ні, – відповіла я, задихаючись.
– Вигляд у тебе не дуже. Може, присядеш?
– Гаразд, – пробурмотіла я. Вдруге за сьогоднішній ранок я сіла й поклала голову на коліна.
– Джейк повинен був нас попередити, – дорікнув Ембрі.
– Не варто було вплутувати в це свою подружку. І чого він хотів цим домогтися?
– Ну от, випусти вовка з мішка – розкаже все, що знає, – зітхнув Ембрі. – Молодчина Джейк. Нічого не скажеш.
Я підвела голову, щоб подивитися на двох хлопців, які обговорювали це з такою легкістю.
– Ви за них узагалі не хвилюєтеся? – запитала я. Ембрі почав здивовано кліпати.
– Хвилюємося? А чому нам хвилюватися?
– Вони можуть поранити один одного! Ембрі та Джаред зареготали.
– Сподіваюся, що Пол дасть йому прочухана, – сказав Джаред. – Хай би добряче його провчив.
Я зблідла.
– Та де там! – не погодився Ембрі. – Ти бачив Джейка? Навіть Сем не може перевтілюватися так швидко, та ще й у польоті. Він угледів, що Пол починає перевертатися, і що? Півсекунди – і він уже атакує! У хлопця дар.
– Пол досвідченіший. Б’юсь об заклад на десять баксів, що він провчить Джейкоба.
– По руках. Джейкоб наділений усім від природи. У Пола нульові шанси.
Вони потиснули один одному руки, весело сміючись.
Я намагалася хоч якось змиритися з їхньою байдужістю, але жорстока картина двобою вовкулак не йшла мені з голови. Мій шлунок стискався, хоч і був порожній та болів, а голова розколювалася від хвилювання.
– Поїхали до Емілії. У неї завжди є щось смачненьке, – Ембрі подивився на мене зверху вниз. – Може, підвезеш?
– Без проблем, – сказала я, задихаючись. Джаред звів угору одну брову.
– Мабуть, буде краще, якщо за кермо сядеш ти, Ембрі. Здається, вона от-от виблює.
– Хороша ідея. А де ключі? – запитав мене Ембрі.
– В машині. Ембрі відчинив дверцята з пасажирського боку.
– Залазь, – сказав він весело, піднявши мене однією рукою й закинувши на сидіння. Він оцінив поглядом кабіну. – А тобі доведеться їхати ззаду, в кузові, – сказав він Джареду.
– Не маю нічого проти. У мене теж слабкий шлунок. Не хочу бути поряд, коли вона блюватиме.
– Б’юсь об заклад, що вона не така слабачка. Вона ж водиться з вурдалаками.
– На п’ять баксів? – запитав Джаред.
– Без питань. Мені навіть незручно ось так легко забирати в тебе гроші.
Ембрі заліз у машину й завів двигун, тим часом Джаред спритно заскочив у кузов. Щойно зачинивши по собі двері, Ембрі прошепотів мені:
– Тримайся, гаразд? У мене тільки десять баксів, а якщо Пол провчить Джейкоба…