– Гаразд, – прошепотіла я. Ембрі відвіз нас назад у селище.
– Гей, а як усе-таки вдалося переступити через заборону?
– Переступити через… що?
– Ну, я маю на увазі наказ. Знаєш, не говорити зайвого і таке інше. Як Джейк розказав тобі про все?
– А, це, – мовила я, згадуючи, як Джейкоб просвітив мене минулої ночі. – Він не розповідав. Я сама здогадалася.
Ембрі стиснув губи та здивовано поглянув на мене.
– Гм. Думаю, цей варіант пройде.
– А куди ми їдемо? – запитала я.
– До будинку Емілії. Вона подружка Сема… ні, гадаю, тепер вона його наречена. Решта хлопців приєднаються до нас пізніше, коли Сем дасть їм добрячого прочухана за те, що трапилося. А потім Пол і Джейк підуть шукати для себе новий одяг, звісно, якщо в Пола ще щось залишилося.
– А Емілія знає, що ви…?
– Звісно. Чуєш, не витріщайся на неї. Сем ненавидить, коли на неї хтось дивиться.
Я насупилася.
– А чому я повинна на неї витріщатися? Здається, Ембрі стало трохи незручно.
– Щойно ти мала змогу переконатися, що спілкуватися з вовкулаками не зовсім безпечно… – кинув він і швидко змінив тему розмови: – Гей, а ти злишся за те, що сталося з тим чорночубим кровопивцею на галявині? Не скидалося на те, що він твій друг, але… – Ембрі знизав плечима.
– Ні, він не був моїм другом.
– Це добре. Знаєш, нам би не хотілося порушувати угоду.
– Ах, так, колись давно Джейкоб розказував мені про цю угоду. А чому, вбивши Лорана, ви могли порушити угоду?
– Лоран, – повторив він і фиркнув. Здається, його здивувало те, що у вампіра є ім’я. – Ну, теоретично ми були на землі Калленів. Нам заборонено нападати на будь-кого з них, я маю на увазі Калленів, за межами нашої території – принаймні поки вони першими не порушать угоди. Ми не знали, чи той чорночубий належить до їхньої сім’ї. Схоже на те, що ти його знала.
– А як вони можуть порушити угоду?
– Якщо нападуть на людину. Джейкоб не хотів, щоб усе зайшло так далеко.
– А. Ну, дякую. Я рада, що ви вирішили не чекати.
– Ми також, – це прозвучало так, наче він говорив у прямому значенні слова.
Ембрі проїхав попри східну околицю селища, перш ніж з’їхати на вузеньку ґрунтову дорогу.
– Твій пікап такий повільний, – зауважив він.
– Ну вибач.
В кінці вулиці стояв невеличкий будинок, який колись був сірим. Окрім вицвілих блакитних дверей, виднілося єдине віконце. Жовтогарячі та жовті чорнобривці, що цвіли на підвіконні, надавали цьому місцю неймовірної привабливості.
Ембрі відчинив дверцята пікапа та потягнув носом.
– Ум-м-м, Емілія куховарить.
Джаред вискочив із кузова й рушив до дверей, та Ембрі одразу його зупинив, поклавши йому на груди руку. Тоді багатозначно подивився на мене й прокашлявся.
– У мене немає з собою гаманця, – сказав Джаред.
– Нічого страшного. Я не забуду.
Вони миттю перескочили єдину сходинку, що вела в будинок, і зайшли всередину, навіть не постукавши. Я сором’язливо попленталася за ними.
Як і в будинку Біллі, вітальня тут також правила за кухню. Молода жінка з атласно-бронзовою шкірою й довгим прямим чорним волоссям стояла біля раковини, витягувала великі кекси із залізних формочок і складала їх на паперові тарілки. Спочатку я подумала, що Сем забороняв витріщатися на неї, тому що вона була дуже вродлива.
– Хлопці, ви голодні? – запитала вона своїм мелодійним голосом. Тоді обернулася до нас і всміхнулася половиною обличчя.
Права частина її лиця була знівечена від чола до підборіддя трьома товстими червоними шрамами, і досі яскравими, хоча вони вже давно загоїлися. Один зі шрамів починався біля куточка її темного мигдалевидного правого ока, інший – викривляв правий кутик рота у бридку нерухому гримасу.
Дякуючи настановам Ембрі, я швидко відвела погляд на кекси в її руках. Вони пахли чудово – свіжими чорницями.
– Ой, – сказала Емілія здивовано. – А це хто?
Я підвела погляд, намагаючись дивитися на ліву частину її обличчя.
– Белла Свон, – відповів Джаред, знизавши плечима. Очевидячки, про мене тут говорили й раніше. – А хто ж іще?
– Припини ці розмови, поки не вернеться Джейкоб, – пробурмотіла Емілія.
Вона подивилася на мене. Жодна половина її колись прекрасного обличчя не видалася мені дружелюбною. – Значить, ти подружка вурдалака? Я напружилася.
– Так. А ти, значить, подружка вовкулаки?
Вона засміялася, так само як Ембрі та Джаред. Ліва половина її обличчя значно потеплішала.
– Мабуть, що так, – мовила вона й повернулася до Джареда. – Де Сем?
– Белла сьогодні вранці… ну… трохи здивувала Пола. Емілія закотила своє добре око.
– А, Пол, – зітхнула вона. – Як гадаєш, їх довго не буде? Я саме збиралася смажити яєшню.
– Не хвилюйся, – сказав їй Ембрі. – Якщо вони запізняться, ми не дамо харчам зіпсуватися.
Емілія усміхнулася й відчинила холодильник.
– Я й не сумніваюся в цьому, – погодилася вона. – Белло, ти голодна? Пригощайся кексом.
– Дякую.
Я взяла один із тарілки й почала обгризати краї. Кекс був чудовий і дуже смачний, навіть для мого шлунка, в якому й досі все переверталося. Ембрі взяв уже третій і проковтнув його, не кусаючи.
– Залиш кілька своїм братам, – насварилася на нього Емілія, ляснувши його дерев’яною ложкою по голові. Слово «брати» трохи здивувало мене, хоча інші, здається, не звернули на нього уваги.
– Свиня, – обізвав приятеля Джаред.
Я сперлася на стійку й спостерігала, як вони втрьох посімейному жартують і кепкують одне з одного. На кухні Емілії було дуже затишно, білі шафи та світлі дерев’яні полиці аж блищали. На маленькому круглому столику стояв тріснутий біло-блакитний глечик із безліччю польових квітів. Здається, Джаред та Ембрі почувалися тут як удома.
Емілія розколотила величезну упаковку яєць, мабуть, кілька дюжин зразу, у великій жовтій мисці. Вона закотила рукави лавандової блузки, і я побачила, що тильний бік її правої руки також знівечений широкими шрамами. Як казав Ембрі, перебувати біля вовкулак не зовсім безпечно.
Раптом вхідні двері відчинилися, в кухню зайшов Сем.
– Еміліє, – сказав він, і в голосі його було стільки любові, що я аж розгубилася.
Він одним кроком здолав відстань від дверей до коханої і взяв її лице своїми широкими долонями. Він нахилився й поцілував темні шрами на правій частині її обличчя, перш ніж поцілувати її в губи.
– Гей, тільки не це, – поскаржився Джаред. – Я ж їм.
– Тоді замовкни і їж, – сказав Сем, цілуючи Емілію у знівечені губи.
– Фу, – фиркнув Ембрі.
Це було гірш ніж мелодрама; цей поцілунок був настільки реальним, що аж волав про насолоду, життя й справжнє кохання. Я поклала кекс на стіл та схрестила руки на грудях. Я зосередилася на квітах, намагаючись проігнорувати цю неймовірно спокійну мить, а ще не думати про пульсуючу рану в моєму серці.
Я була невимовно вдячна за те, що все скінчилося, коли Джейкоб та Пол з’явилися в дверях, а тоді вразилася, коли побачила, що обоє сміються. Поки я витріщалася на них, Пол дав Джейкові стусана в плече, а той вдарив його у відповідь по нирках. Вони знову засміялися. Здається, вони вернулися цілі й неушкоджені.
Джейкоб оглянув кімнату, його погляд зупинився на мені – я ніяково стояла біля стійки в дальньому кінці кімнати.
– Привіт, Білко, – привітався він весело. Дорогою до мене він загріб два кекси і став поруч. – Вибач за те, що сталося, – пробурмотів він ледь чутно. – Ну, як ти?
– Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Чудові кекси, – з цими словами я знову взяла свій кекс і почала його гризти. Тільки-но Джейкоб зайшов до кімнати, мені одразу стало краще.
– О Боже! – вигукнув Джаред, перебивши нас.
Я подивилася в його бік і побачила, що вони з Ембрі оглядають зникаючу рожеву смугу на плечі Пола. Ембрі переможно усміхався.
– П’ятнадцять доларів, – похвалився він.
– Це твоїх рук справа? – прошепотіла я до Джейкоба, згадавши про парі.