– Що ти маєш на увазі?
Він відпустив мою руку й показав на південь, де закінчувався плоский кам’янистий серп узбережжя і починалися скелі.
– Хіба я не обіцяв, що візьму тебе з собою пірнати зі скель? Я затремтіла.
– Так, буде холодно – але не так холодно, як сьогодні. Відчуваєш, як змінюється погода? А тиск? Завтра буде тепліше. Ну що, згідна?
Темна вода була не дуже привабливою, і під цим кутом скелі здавалися ще вищими, ніж завжди.
Але я уже кілька днів не чула голосу Едварда. Мабуть, це і є одна з моїх проблем. Я засильно залежала від своїх галюцинацій. Мені ставало значно гірше, коли я довго не чула його голосу. А стрибки зі скель обов’язково виправлять ситуацію.
– Звісно, я згідна. Оце буде весело.
– Але це побачення, – сказав Джейк і пригорнув мене рукою за плечі.
– Домовилися. А тепер давай вкладемо тебе спати.
Мені не подобалося, як постійні круги під очима починали в’їдатися в його шкіру.
Наступного дня я прокинулася дуже рано й закинула в кузов змінний одяг. Мені здавалося, що Чарлі не схвалить сьогоднішнього плану дій, зрештою, як і мотоциклів.
Ідея забути про щоденні переживання і страхи майже збуджувала мене. Можливо, буде й справдівесело. Побачення з Джейкобом, побачення з Едвардом… Я засміялася сама до себе. Що б там Джейкоб не говорив про те, що ми – чудернацька парочка, насправді ненормальна тільки я. Адже для мене вовкулака не був чимось ненормальним.
Я думала, що Джейкоб чекатиме на мене надворі, він робив так щоразу, коли мій шумний двигун сповіщав його про моє прибуття. Не побачивши його, я вирішила, що він досі спить. Нічого страшного, я зачекаю – нехай відпочине. Йому потрібен здоровий сон, а тим часом надворі хоч трохи потеплішає. Джейкоб мав рацію щодо погоди; вночі вона зовсім змінилася. Товстий шар хмар тиснув на повітря, було майже душно; потепліло, і я залишила светр у машині.
Я тихенько постукала в двері.
– Заходь, Белло, – сказав Біллі. Він сидів за кухонним столом і доїдав холодну кашу.
– Джейк досі спить?
– Е ні, – поклав він ложку на стіл, і його брови вигнулися.
– Що трапилося? – запитала я. З виразу його обличчя було зрозуміло: щосьтаки трапилося.
– Сьогодні вранці Ембрі, Джаред і Пол напали на свіжий слід. Сем і Джейк вирушили на допомогу. Сем подумав, що вампірка сховалася в горах. Тепер у них непоганий шанс покінчити з нею.
– О ні, Біллі, – прошепотіла я. – О ні. Він тихо засміявся.
– Невже тобі так подобається в Ла-Пуші, що ти вирішила продовжити термін свого ув’язнення тут?
– Не жартуйте так, Біллі. Це занадто страшно, щоб бути смішним.
– Ти права, – погодився він усе ще самовдоволено. З виразу його старих очей не можна було нічого зрозуміти. – Вампіри дуже підступні.
Я закусила губу.
– Але це не так небезпечно для хлопців, як ти гадаєш. Сем знає, що робить. Тобі варто турбуватися лише про себе. Вампірка не хоче з ними битися. Вона просто намагається знайти шлях, щоб обминути їх і… дістатися до тебе.
– Звідки Сем знає, як чинити? – запитала я, не звертаючи уваги на його турботу про мене. – Вони вбили тільки одного вурдалака – може, їм просто поталанило.
– Ми ставимося до нашої місії дуже серйозно, Белло. Ми ніколи ні про що не забуваємо. Все, що хлопцям потрібно знати, передавалося від батька до сина з покоління в покоління.
Ці слова не дуже мене заспокоїли. Спогади про дику, прудку мов кішка, смертоносну Вікторію були занадто свіжі. Якщо їй не вдасться обійти вовків, вона спробує прорватися крізьних.
Біллі знову взявся до свого сніданку; я сіла на диван і почала безцільно цокати по телеканалах. Та це тривало зовсім не довго. Я відчула напад клаустрофобії: кімната була дуже маленька, і я не могла бачити, що діється за заштореними вікнами.
– Я буду на узбережжі, – сказала я коротко й поквапилася до дверей.
На свіжому повітрі мені не стало ліпше, як я сподівалася. Хмари тиснули своєю вагою, що зовсім не полегшило нападу клаустрофобії. Ліс, яким я йшла до пляжу, здавався зовсім порожнім. Я не бачила жодної тварини – ані птахів, ані білок. Не чула співу пташок. Але ця тиша була якась моторошна; жодний порив вітерцю не гойдав гілок дерев.
Я знала, що все це – наслідок спекотливої погоди, але від усвідомлення цього мені не ставало легше. Тиск важкого теплого повітря був відчутний навіть для мого людського організму, він наводив на думку – дещо намічається у Міністерстві Гроз та Ураганів. Один погляд на небо – і не залишилося ніякого сумніву; незважаючи на відсутність вітру, хмарки повільно збивалися докупи. Найнижчі хмари були темно-сірі, але з-за скель виднілися яскраво-червоні спалахи. Схоже на те, що небеса готують на сьогодні лютий план. Навіть тварини поховалися.
Щойно я прийшла на узбережжя, як одразу пожаліла про це – я вже сита по горло цим місцем. Я збувала тут майже кожен день, блукаючи наодинці сама з собою. Хіба це відрізняється від моїх нічних кошмарів? Але куди ще податися? Я попленталася до нашого дерева й сіла, притулившись спиною до коріння. Задумливо подивилася на небо, чекаючи, коли перші краплі дощу порушать мертву тишу.
Я намагалася не думати про небезпеку, в якій був Джейкоб і його друзі. Тому що з Джейкобом нічого не могло статися. Сама лише ця думка була нестерпна. Я вже й так багато втратила – може, доля залишить для мене хоч краплю миру та спокою? Це було нечесно, несправедливо. Але, може, я порушила якесь невідоме правило, перетнула межу дозволеного, чим і прирекла себе? Може, це неправильно – занадто сильно захоплюватися легендами та міфами, відрікатися від людського світу. Може…
Ні. З Джейкобом нічого не трапиться. Я повинна вірити в це, інакше не зможу жити.
– Ах! – застогнала я і зіскочила з колоди. Я не могла сидіти просто так, без діла; це ще гірше, ніж блукати пустельним пляжем.
Я розраховувала на те, що сьогодні вранці почую голос Едварда. Здається, це єдине, що дало б мені сили, аби прожити цей день. Останнім часом знову почала пекти рана в грудях, наче хотіла відомстити за увесь той час, коли я заспокоювалася в присутності Джейкоба. Біль ставав нестерпним.
Хвилі накочувалися дедалі сильніше, розбиваючись об скелі, але було досі безвітряно. Я відчувала, як на мене тисне грядущий шторм. Навколо все кружляло, але там, де стояла я, було спокійно. Повітря дивним чином наелектризувалося – я навіть відчувала, як електризується моє волосся.
Вдалині хвилі були набагато більші, ніж біля берега. Я бачила, як вони розбиваються об скелі, здіймаючи в повітря великі білі хмари морської піни. Вітру досі не було, хоча хмари прискорили рух. Це було якось надприродно – наче хмари рухалися самі собою. Я затремтіла, хоча й здогадувалася, що це через тиск.
На тлі синювато-сірого неба скелі здавалися зовсім чорними. Дивлячись на них, я згадала той день, коли Джейкоб розказав мені про Сема та його «банду». Я подумала про хлопців-вовкулак, які стрибають у пустоту. Образ тіл, які спіраллю летять у воду, досі чітко зберігся в моїй пам’яті. Я уявила цілковиту свободу, яку дарує вільне падіння… Уявила, як у голові моїй звучатиме Едвардів голос – такий злий, оксамитовий, ідеальний… У грудях ще сильніше защеміло.
Повинен бути якийсь спосіб покінчити з цим раз і назавжди. Щосекунди біль ставав дедалі нестерпнішим. Я подивилася на скелі й величезні хвилі, які з шумом розбивалися об них.
А чом би й ні? Чому б не покінчити з цим просто зараз?
Джейкоб обіцяв мені пірнання зі скелі, хіба ні? Хіба варто відмовлятися від такої необхідної мені розваги тільки тому, що Джейкоба немає поруч, – так він же ризикує власним життям! Ризикує заради мене. Якби не я, Вікторія не вбивала б людей у цій місцевості… вона робила б це десь далеко звідси. Якщо з Джейкобом щось станеться, то виною цьому буду я. Ця думка боляче вжалила мене та змусила бігти до будинку Біллі, де стояв мій пікап.
Я знала, що мій шлях пролягає близько до скель, але я повинна знайти маленьку стежинку, яка виведе мене просто до обриву. Я шукала очима поворот чи роздоріжжя, знаючи, що Джейк планував пірнати з нижчої скелі, а не з самого верху, але стежина петляла вгору і вгору, не залишаючи ніякого вибору. У мене не було часу спускатися вниз і починати пошуки спочатку – шторм наближався дуже швидко. Нарешті вітер налетів на мене, хмари продовжували тиснути своєю вагою. Тільки-но я дісталася того місця, де ґрунтова доріжка розширювалася й закінчувалася проваллям, на моє обличчя впали перші краплі дощу.