Було неважко переконати себе, що немає часу шукати інше місце, – я просто хотіла пірнути з самого вершечка. Саме такий образ жив у моїй голові. Я хотіла, щоб стрибок був довгим, немов політ.
Я знала, що це найдурніший і найбезрозсудніший учинок, який мені траплялося робити в своєму житті. Ця думка змусила мене усміхнутися. Біль трохи притлумився, наче тіло відчувало, що за кілька секунд я почую голос Едварда…
Шум хвиль долинав звідкись здалека, навіть далі, ніж тоді, коли я йшла стежиною серед густих дерев. Подумавши про можливу температуру води в океані, я скривилася. Та хіба це може мене зупинити?
Здійнявся сильний вітер, закрутивши вир дощу навколо мене.
Я ступила до краю прірви, не відводячи очей від порожнечі попереду. Я йшла вперед не озираючись, мої ноги намацували гостре каміння і немов гладили його. Я глибоко вдихнула й видихнула… в очікуванні.
«Белло!»
Я усміхнулася та знову вдихнула.
Так? – відповіла я зовсім тихо, боячись, що звук мого голосу злякає прекрасну ілюзію. Едвардів голос був такий реальний, такий близький! Тільки тоді, коли Едвард не схвалював моїх учинків, я могла чути його справжній голос – такий оксамитовий і такий мелодійний – найпрекрасніший голос у світі.
«Не роби цього», – благав він.
Ти хотів, щоб я була людиною, – нагадала я йому. – Що ж, дивись на мене.
«Будь ласка. Заради мене».
Але ти не залишишся зі мною жодним іншим чином.
«Будь ласка», – долинув тихий шепіт крізь злісне завивання вітру, який тріпав моє волосся та змочив одяг дощем – я промокла до нитки, ніби це був уже мій другий стрибок за день.
Я перенесла вагу на кінчики пальців.
«Ні, Белло!» – тепер голос злився, і його гнів був такий приємний.
Я усміхнулася, витягнула руки вперед, наче збиралася пірнати, і підставила обличчя під дощ. Але перемогла звичка, вироблена роками в закритому басейні, – спочатку ноги. Я нахилилася вперед, підготувавшись до стрибка…
І скочила зі скелі.
Пролітаючи в повітрі, немов метеор, я заволала, та не від страху, а від задоволення. Вітер чинив опір, немов бажав здолати силу тяжіння, кидаючи мене й закручуючи в спіраль, наче ракету, яка падає на землю.
– Так! – це слово віддавалося луною в моїй голові, коли я з шумом увійшла у воду. Вона була крижана – холодніша, ніж я очікувала, холод просто паралізував мене.
Занурюючись у крижану чорну воду, я пишалася собою. У мене не було й крихти страху – тільки чистий адреналін. Справді, стрибати було зовсім не страшно. Тоді де ж небезпека?
Саме тоді мене підхопила течія.
Я так переймалася розміром скелі, її висотою, можливою небезпекою, що зовсім не подумала про те, що чекає мене в темній холодній воді. Я ніколи не думала, що справжня небезпека причаїлася знизу, під гнітючою товщею води.
Я відчувала, що хвилі немов борються зі мною, кидаючи мене то в один бік, то в другий, бажаючи роздерти навпіл. Я знала, як упоратися з течією: пливти паралельно берегу і ні в якому разі не боротися з течією біля узбережжя. Та що з того, якщо я не знаю, де берег!
Я навіть не знала, як випірнути.
Зусібіч мене оточувала зловісна чорна вода; не було ніякого просвітку, який би вказав мені шлях нагору. Сила тяжіння всесильна у боротьбі з повітрям, та у воді від неї не залишилося й сліду – я навіть не відчувала, як тону, я просто опускалася вниз. Тільки течія кидала мене час від часу туди-сюди, немов ляльку.
Я щосили старалася не дихати, міцно стиснула губи, затримуючи останній ковток повітря.
І зовсім не здивувалася, коли знову появився привид Едварда. Він так багато чим завинив переді мною, а оскільки я помираю… Але я здивувалася, наскільки він був упевнений. Я ж збиралася тонути. Я вже тонула.
«Продовжуй пливти!» – наполегливо вмовляв мене Едвард.
Куди?Навколо не було нічого, окрім суцільної темряви. Не було куди пливти.
«Отямся негайно! – наказав він. – Не смій зупинятися! Пливи!»
Від холоду мої руки й ноги заніміли. Я більше не відчувала ударів хвиль. Тепер у мене закрутилося в голові, і я просто кружляла у воді.
Але я послухалася Едварда. Напружила руки й ноги, щоб пливти далі, рухаючись із кожним поштовхом у певному напрямку. Це не допомогло. Який сенс продовжувати?
«Борись! – загорлав голос. – Чорт тебе забирай, Белло, борися!»
Навіщо?
Я більше не хотіла боротися. І справа не в байдужості чи холоді, і не в тому, що мої втомлені руки відмовлялися рухатися, – просто мені було добре там, де я зараз. Я була майже щаслива, що все закінчилося. Це найлегша зі смертей, які мені траплялося бачити. Неприродно спокійна.
Я згадала про давно застарілу фразу, що перед смертю все життя проминає перед очима. Мені поталанило значно більше. Ну, хто захоче дивитися на все це ще раз?
Я бачила його, і в мене не було снаги боротися. Його обличчя було таке ясне, навіть чіткіше, ніж у пам’яті. Моя підсвідомість зберегла пам’ять про Едварда у найдрібніших деталях, приберігши її до останнього моменту. Я бачила його довершене обличчя так чітко, ніби він і справді був поряд; точно такий колір шкіри, ті самі губи, лінія підборіддя, золотавий відблиск його злісних очей. Він лютував, звичайно, адже я здалася. Він міцно зціпив зуби, а його ніздрі роздувалися від люті.
«Ні! Белло! Ні!»
Вуха були заповнені крижаною водою, але я чула його голос виразніше, ніж будь-коли. Я ігнорувала зміст його слів, я просто слухала звук його голосу. Навіщо мені боротися, якщо зараз я така щаслива? Хоча мої легені палають через нестачу повітря, а ноги оніміли від холоду, я спокійна. Я й забула, що таке справжнє щастя!
Щастя. Воно робило смерть цілком стерпною.
Та в цю мить течія підхопила мене, жбурнувши на щось тверде – на камінь, невидимий у темряві. Я щосили вдарилася об нього грудьми, немов об кусень заліза, і залишки кисню вилетіли з моїх легень, випускаючи назовні густу хмарку сірих бульбашок. Вода заповнила горло, здавлюючи й обпікаючи його. Здавалося, що залізяка тягнула мене в темряву, на дно океану, забираючи від Едварда.
Прощавай, я кохаю тебе, – це останнє, що я подумала.
Розділ 16
Парис
У наступну мить моя голова вдарилася об щось тверде.
Як дивно. Я була впевнена, що тону.
Сила течії досі не послабилася. Вона кидала й кидала мене на скелі, ці скелі товкли мене по спині, ритмічно вибиваючи воду з легень. Води було дуже багато, з мого рота й носа витікали цілі ріки. Сіль обпікала горло, легені палали, а в роті було забагато води, і я не могла дихати, тоді як тверді скелі продовжували вдаряти мене в спину. Дивно, але я не рухалася з місця, хоча хвилі й продовжували здійматися навколо мене. Я не могла роздивитися нічого, окрім води, яка було всюди, іноді вона сягала мого обличчя.
– Дихай! – наказав дикий стривожений голос. Почувши його, я відчула нестерпний біль, бо він не належав Едвардові.
Я не могла послухатися. Водоспад, який лився з рота, не припинявся, і я не могла вдихнути. Чорна крижана вода заповнила груди й обпікала легені.
Ще один камінь вдарився об мою спину, просто між лопатками, і з легень ринув ще один потік води.
– Дихай, Белло! Давай! – благав Джейкоб. Перед очима замерехтіли чорні цятки, їх ставало дедалі більше, через них я нічого не бачила.
Скеля знову вдарилася мені об спину.
Та вона не була холодна, як морська вода; вона обпікала мені шкіру. Я усвідомила, що це рука Джейкоба, – він намагається вибити воду з моїх легень. Той дивний, твердий як залізо, камінь, що відтягував мене до берега, був також… теплий… У голові запаморочилося, чорні цятки затулили все…