А може, я все-таки вмираю? Якщо так, то мені це не до вподоби – минулого разу було набагато легше. Зараз мене оточувала тільки темрява, не було на що дивитися. Шум розгніваних хвиль поступово затихав і занурював мене в прірву, а ще повсюди чувся свист, який, здається, лунав просто у моїх вухах…
– Белло? – гукнув Джейкоб, голос його був досі напружений, але не такий дикий, як раніше. – Білко, люба, ти чуєш мене?
В голові досі свистіло й кружляло, немов приєднавшись до коловороту бурхливої води…
– Скільки вона була без тями? – запитав хтось інший.
Цей голос не належав Джейкові, але він протверезив мене, змусив отямитися.
Я усвідомила, що досі жива. Ніяка течія не жбурляла мене туди-сюди – кружляло в мене в голові. Поверхня, на якій я лежала, була рівна й нерухома. На дотик вона складалася з дрібненьких крупинок.
– Не знаю, – відповів Джейкоб досі стривожено. Судячи з голосу, він був дуже близько. Його руки, як завжди гарячі, забирали з мого обличчя мокре волосся. – Може, кілька хвилин? Мені не знадобилося багато часу, щоб витягнути її на берег.
Тихе шипіння в моїх вухах, виявляється, не було шумом хвиль – це свист повітря, яке знову вдихають і видихають мої легені. Кожен ковток повітря обпікав – дихальні шляхи були поранені, наче я шкребла їх залізною щіткою. Але я все-таки дихала.
А ще я змерзла. Тисячі гострих крижаних голок кололи мені обличчя й руки, від чого мені ставало ще холодніше.
– Вона дихає. Зараз вона опритомніє. Треба забрати її звідси, тут холодно. Мені не подобається колір її шкіри… – цього разу я впізнала голос Сема.
– Думаєш, її можна рухати?
– Вона не пошкодила спину, коли падала?
– Не знаю. Вони вагалися.
Я спробувала розплющити очі. Мені знадобилася аж ціла хвилина, але нарешті я побачила темні фіолетові хмари, які посилали на мене крижаний дощ.
– Джейку? – прокаркала я. Обличчя Джейкоба затулило небо.
– Ох! – зітхнув він. Обличчя його розслабилося. Очі були вологі від дощу. – Ох, Белло! З тобою все гаразд? Ти чуєш мене? Тобі щось болить?
– Т-тільки г-горло, – затиналася я, мої губи тремтіли від холоду.
– Тоді хутчіш заберімо тебе звідси, – сказав Джейкоб. Він простягнув руки й підняв мене без найменшого зусилля – немов порожню коробку. Його груди були оголені й теплі; він згорбився, щоб плечима затулити мене від дощу. Моя голова повисла на його руці. Я бездумно витріщилася на бурхливу воду, яка зловісно кидалася на пісок.
– Ти даси собі раду? – запитав Сем.
– Так, я заберу Беллу. Повертайся в лікарню. Я приєднаюся до тебе пізніше. Дякую тобі, Семе.
Голова досі йшла обертом. Спочатку я не зрозуміла жодного слова. Сем не відповів. Не було чутно жодного звуку, і я подумала, що Сем уже пішов.
Поки Джейк ніс мене, вода хлюпнула на пісок у тому місці, де я щойно лежала, й збурунила його, немов лютувала, що мені вдалося втекти. Я втомлено вдивлялася в темну воду – і раптом моє око вловило маленький спалах вогню, що танцював посеред чорного потоку далеко в бухті. Це було так дивно, що я почала сумніватися, чи цілком отямилася. В голові досі застрягли спогади про чорну неспокійну воду – там я була така розгублена, що не могла сказати, де верх, а де низ. Така розгублена… але Джейкоб якось…
– Як ти знайшов мене? – прохрипіла я.
– Я скрізь шукав тебе, – відповів він. Джейк під дощем майже біг уздовж берега в напрямку дороги. – Я йшов по слідах, залишених колесами твого пікапа, а тоді почув, як ти кричиш… – він здригнувся. – Навіщо ти стрибнула, Белло? Хіба ти не помітила, що насувається буря? Невже ти не могла почекати на мене, – тепер його тон був не турботливий, а злий.
– Вибач, – промимрила я. – Це було нерозумно з мого боку.
– Так, це справді було нерозумно, – погодився він, краплі дощу злетіли з його волосся, коли він кивнув. – Послухай, може, ти зробиш мені ласку й утримаєшся від нерозумних учинків, поки мене немає поруч? Я не зможу зосередитися, коли знатиму, що ти скачеш з обриву в мене за спиною.
– Звісно, – погодилась я. – Без проблем, – мій голос звучав так, наче я – запеклий курець. Я спробувала прокашлятися – але одразу ж поморщилася; це було рівноцінно тому, що різонути себе ножем. – Що сьогодні трапилося? Ви… знайшли Вікторію?
Настала моя черга тремтіти, хоча тут, поруч із Джейковим завжди гарячим тілом, мені було зовсім не холодно.
Джейкоб похитав головою. Він досі радше біг, аніж ішов, коли попереду показалася дорога до його дому.
– Ні. Вампірка залишилась у воді – кровопивці мають там знач ну перевагу. Ось чому я щодуху мчав додому – боявся, що вона заплутає сліди, плаваючи у воді. Ти провела так багато часу на пляжі… – він замовк, перевівши подих.
– Сем повернувся з тобою… всі решта також удома? – я сподівалася, що вони припинили пошуки.
– Так. Майже.
Я спробувала роздивитися вираз його обличчя, прижмурюючись від важких крапель дощу. Його очі були сповнені тривоги й болю.
Слова, які раніше нічого не значили, раптом набрали сенсу.
– Ти сказав… лікарня. Раніше, коли говорив із Семом. Когось поранено? Вікторія билася з вами? – мій голос підвищився аж на октаву і через хрипкість пролунав як чужий.
– Ні, ні. Коли ми повернулися, Емілія вже чекала на нас, щоб сповістити погані новини. Це Гаррі Клірвотер. Сьогодні вранці у нього стався серцевий напад.
– Гаррі? – я похитала головою, намагаючись усвідомити, про що він говорить. – О ні! Чарлі знає?
– Так. Вони з татом у лікарні.
– Із Гаррі все буде гаразд? Очі Джейкоба знову напружилися.
– Не схоже на те.
Несподівано я відчула себе справді хворою через почуття провини – це почуття було жахливе, і все через стрибки зі скелі. Ніхто не повинен хвилюватися про мене зараз. Який невдалий час для необдуманих вчинків!
– Я можу чимось допомогти? – запитала я.
Дощ припинився. Я й не помітила, що ми вже прийшли до будинку Джейкоба, поки не опинилися всередині. Вітер щосили гримав по даху.
– Залишайся тут, – сказав Джейкоб, поклавши мене на низеньку канапу. – Я маю на увазі, просто тут. Я принесу тобі сухий одяг.
Я дозволила очам призвичаїтися до темної кімнати, поки Джейкоб вертівся у своїй спальні. Невеличка вітальня здавалася такою порожньою без Біллі, майже спустошеною. Панувала дивна зловісна тиша – можливо, тому що я знала, де він зараз.
За кілька секунд повернувся Джейкоб. Він кинув мені купу сірого бавовняного одягу.
– Звісно, великувате для тебе, але це найкраще, що я зміг знайти. Я вийду, щоб ти могла перевдягнутися.
– Не треба нікуди йти. Я занадто втомлена, щоб рухатися. Просто посидь зі мною.
Джейкоб сів на підлогу поруч зі мною, спершись спиною на канапу. Мені стало цікаво, коли він востаннє спав. Він здавався таким самим виснаженим, як і я.
Він поклав голову на подушку поруч зі мною й позіхнув.
– Гадаю, я можу перепочити одну хвилинку… Його повіки склепилися. Я також дозволила своїм очам заплющитися.
Бідолашний Гаррі. Бідолашна Сью. Я знала, що Чарлі буде там до останнього. Гаррі – один із його найкращих друзів. Незважаючи на песимізм Джейка, я щиро сподівалася, що Гаррі видряпається. Заради Чарлі. Заради Сью, Лі й Сета…
Канапа Біллі стояла близько від обігрівача, і тепер я зігрілася, незважаючи на мокрий одяг. Крім того, мої легені боліли, й мене тягнуло в сон. Я подумала, чи правильно буде, якщо я зараз засну… чи я просто намагаюся таким чином утекти від проблеми?… Джейкоб тихенько захропів, і цей звук вплинув на мене як колискова. Я швидко заснула.
Вперше за довгий час мій сон був нормальним сном. Просто нечіткі образи, думки, спогади про минуле – сліпучо-яскраве сонце Фенікса, обличчя матері, старий дерев’яний будинок, вицвіле покривало, дзеркальна стіна, вогонь у темній воді… Картинки змінювали одна одну, і я одразу ж забувала про попередню.
Проте остання картинка застрягла у моїй голові. Вона була беззмістовна – просто набір образів. Ніч, балкон, у небі повис круглий місяць. Я бачила дів чину в нічній сорочці, вона перехилилася через бильце й балакає сама до себе.