Несподівано я згадала дещо, сказане мені сьогодні Джейкобом…
Вампірка залишилася у воді, – мовив він, – кровопивці мають там значну перевагу. Ось чому я щодуху мчав додому – боявся, що вона заплутає сліди, плаваючи у воді.
Моя рука завмерла, тіло застигло на місці, коли я усвідомила, чому той дивний оранжевий колір на поверхні води видався мені знайомим.
Волосся Вікторії, що дико майорить на вітрі, колір вогню…
Вона була тут. Вона була у воді разом зі мною та Джейкобом. А якби Сем не з’явився вчасно, якби нас було тільки двоє?… Я не могла ані дихати, ані поворухнутися на саму тільки думку про це.
Загорілося світло, хоча моя нерухома рука ще так і не знайшла вмикача.
Я кліпнула від несподівано яскравого світла й нарешті побачила того, хто чекав на мене.
Розділ 17
Гостя
Неприродно спокійна і безмовна, з великими чорними очима, зверненими до мене, невимовно вродлива, посеред кімнати на мене чекала моя незворушна гостя.
Мої ноги затремтіли, коліна ледь не підкосилися, і я мало не впала. Тоді я кинулася до неї.
– Алісо, о Алісо! – заплакала я, падаючи на неї. Я й забула, яка вона тверда; здавалося, наче я з розбігу вдарилася головою об бетонну стіну.
– Белло? – в її голосі відчувалося полегшення у поєднанні зі здивуванням.
Я щосили її пригорнула, задихаючись від аромату її шкіри. Його не можна було ні з чим переплутати – не просто приємний чи квітковий, цитрусовий чи мускусний. Жодні парфуми в світі не можуть з ним зрівнятися. Моя пам’ять не могла точно відтворити його.
Я й не помітила, як напад ядухи переріс у щось інше – я не усвідомила, що плачу, поки Аліса не притягнула мене до канапи у вітальні й не всадовила собі на коліна. Я наче сиділа на холодному камені, але він приємно огортав моє тіло. Вона ніжно погладжувала мене по спині, чекаючи, поки я заспокоюся.
– Я, я… Вибач, – промимрила я. – Просто… Я така щаслива… що знову бачу тебе!
– Нічого, Белло. Все гаразд.
– Так, – вигукнула я. І цього разу так воно й було. Аліса зітхнула.
– Я й забула, яка ти емоційна, – сказала вона несхвально.
Я подивилася на неї заплаканими очима. Шия Аліси була напружена, вона відхилилася від мене якомога далі, міцно зціпивши зуби. Її очі були чорні мов смола.
– Ой, – видихнула я, щойно втямивши, в чому справа. Вона зголодніла. А я пахла так апетитно. Минуло чимало часу відтоді, коли я думала про таке. – Вибач.
– Це моя провина. Я давно не полювала. А я не повинна була доводити себе до такого стану. Але сьогодні я дуже поспішала, – вона пильно подивилася на мене. – До речі, ти не хочеш пояснити мені, як ти вижила?
Це запитання одразу подіяло на мене як заспокійливе, і я припинила схлипувати. Я миттю здогадалася, що трапилося і чому Аліса тут.
Я голосно ковтнула.
– Ти бачила, як я впала.
– Ні, – не погодилася вона, її очі звузилися. – Я бачила, як ти скочила.
Я міцно стиснула губи, намагаючись придумати не зовсім безглузде пояснення.
Аліса похитала головою.
– Я казала йому, що це може трапитися, але він мені не повірив. «Белла пообіцяла, – (вона так точно зімітувала його голос, що я аж заціпеніла, біль охопив усеньке тіло). – Не підглядай у її майбутнє, – продовжувала Аліса цитувати. – Ми уже й так наробили шкоди».
Але те, що я не дивлюся, не значить, що я не бачу, – провадила Аліса. – Я не стежила за тобою, присягаюся, Белло. Просто я вже налаштована на тебе… коли я угледіла, що ти стрибаєш, я навіть не думала, я просто сіла на літак. Я знала, що приїду запізно, але не могла нічого з собою вдіяти. Я прийшла сюди, бо думала, що зможу підтримати Чарлі, – аж тут приїжджаєш ти, – вона знову похитала головою, цього разу збентежено. Її голос напружився. – Я бачила, як ти занурилась у воду, я чекала й чекала, але ти так і не випливла. Що сталося? Як ти могла зробити таке з Чарлі? Невже ти не подумала, яким це буде для нього ударом? А про мого брата ти подумала? Чи знаєш ти, що Едвард…
Я зупинила її, щойно вона вимовила його ім’я. Я дозволила їй говорити, навіть потому як збагнула, що вона помилилася, просто я хотіла чути її ідеальний, схожий на дзвіночок голос. Та настав час зупинити її.
– Алісо, я не збиралася накладати на себе руки. Вона подивилася на мене з підозрою.
– Ти хочеш сказати, що не скакала зі скелі?
– Ні, але… – я скривилася. – Це було тільки заради розваги. Її обличчя напружилося.
– Я бачила, як друзі Джейкоба пірнають у воду зі скель, – наполягала я на своєму. – Мені здалося, що це… весело, а оскільки мені стало нудно…
Вона чекала.
– Я не подумала, що шторм може змінити течію. Власне, я взагалі не подумала про воду.
Аліса на це не купилася. Я бачила, що вона досі вважає, ніби я намагалася вкоротити собі віку. Я вирішила змінити тему.
– Якщо ти бачила, як я пірнула у воду, чому ти не бачила Джейкоба?
Вона розгублено схилила голову набік. Я продовжила.
– Я б, напевно, втопилася, якби Джейкоб не скочив за мною. Гаразд, можливо, в це важко повірити. Але так воно й було, він стрибнув за мною і витягнув мене, гадаю, саме він відволік мене назад до берега, хоча я й не пам’ятаю цього. Я провела під водою не більше хвилини, а тоді він мене витягнув. Чому ти не бачила цього?
Вона розгублено насупилася.
– Хтось тебе урятував?
– Так. Мене урятував Джейкоб.
Я з цікавістю спостерігала за Алісою. На її обличчі промайнуло безліч незрозумілих емоцій. Очевидно, щось її схвилювало – її неповні видіння? Та я не була цього певна. Тоді вона повільно нахилилася й фиркнула мені в плече.
Я завмерла.
– Не будь смішною, – пробурмотіла вона й фиркнула ще кілька разів.
– Що ти робиш?
Вона не звернула уваги на моє запитання.
– Хто був щойно з тобою? Здається, ви сперечалися.
– Джейкоб Блек. Він… гадаю, він мій найкращий друг. Принаймні був ним…
Я подумала про зле, зраджене обличчя Джейкоба, й завагалася, хто він мені тепер.
Аліса стурбовано кивнула.
– Що?
– Не знаю, – сказала вона. – Я не впевнена, що все це означає.
– Ну, принаймні я не мертва. Вона закотила очі.
– Було дурістю з боку Едварда думати, що ти виживеш, покинута сама. Я ще ніколи не зустрічала когось більш схильного до небезпечного для життя ідіотизму, ніж ти.
– Я ж вижила, – мовила я. Вона міркувала про щось інше.
– Не розумію, якщо течія була засильною для тебе, то як цей Джейкоб зумів її здолати?
– Джейкоб… дужий.
Вона відчула, що я говорю про це неохоче, і її брови вигнулися.
Якусь мить я кусала губи. Це таємниця чи ні? А якщо й так, то кому я більше віддана? Алісі чи Джейкобу?
Я подумала, що важко мати таємниці. Джейкоб знає все, чому Аліса не може також усе дізнатися?
– Розумієш, ну, взагалі, він… щось на кшталт вовкулаки, – випалила я. – Квілеути перевертаються на вовків, коли поруч з’являються вурдалаки. Вони здавна знають Карлайла… Тепер ви з Карлайлом повернетесь?
Якийсь час Аліса розгублено витріщалася на мене, а тоді швидко прийшла до тями й часто-часто закліпала.
– Ну, принаймні це пояснює запах, – пробурмотіла вона. – Та чи пояснює це те, що я не змогла нічого побачити? – вона насупилася, її фарфорове чоло зморщилося.
– Запах? – повторила я.
– Ти смердиш просто жахливо, – сказала вона байдуже, досі насупившись. – Вовкулака? Ти в цьому впевнена?
– Абсолютно, – сказала я переконано, згадавши двобій Пола і Джейкоба на дорозі. – Гадаю, ти не була з Карлайлом у Форксі, коли тут востаннє були вовкулаки?
– Ні. Тоді я ще не знайшла Калленів, – Аліса досі про щось міркувала. Раптом її очі округлилися й вона шоковано витріщилася на мене. – Твій найкращий друг – вовкулака?
Я покірно кивнула.
– Скільки часу це триває?
– Недовго, – мовила я, захищаючись. – Він став вовкулакою усього кілька тижнів тому.