– Її тут немає. Тобі щось треба? Він вагався.
– Ти сама?
– Так, – зітхнула я.
– Можна з тобою поговорити?
– Звісно, що можна, Джейкобе. Заходь.
Джейкоб озирнувся на своїх друзів, які сиділи в машині. Я побачила, що Ембрі ледь помітно кивнув. Чомусь мене це вельми розізлило.
Я знову міцно зціпила зуби.
– Боягуз, – пробурмотіла я.
Очі Джейкоба спалахнули, його густі чорні брови злісно вигнулися над глибоко посадженими очима. Він набрався рішучості та ступив у дім – по-іншому й не скажеш – демонстративно, намагаючись затулити мене своїм тілом.
Перш ніж захлопнути за ним двері, я подивилася на Джареда, потім на Ембрі – мені ніколи не подобалося, з якою недовірою вони позирають на мене; невже вони гадають, що я дозволю комусь заподіяти Джейкобу шкоду?
Джейкоб стояв у прихожій позаду мене, роздивляючись безформну купу покривал і подушок у вітальні.
– Вечірка в піжамах? – запитав він іронічно.
– Так, – відповіла я з такою ж іронією. Мені не подобалося, коли Джейкоб поводився таким чином. – А що тобі до того?
Він знову поморщив носа, так ніби занюхав щось неприємне.
– Де же твоя «подружка»? – я вловила прихований зміст у його тоні.
– У неї справи. Слухай, Джейкобе, чого тобі?
Щось у цій кімнаті його бісило – його довгі руки почали тремтіти. Він не відповів на моє запитання. Натомість пішов на кухню, не перестаючи пильно роздивлятися все навколо.
Я пішла за ним. Він ходив туди-сюди попри кухонну стійку.
– Гей, – мовила я, загородивши йому дорогу. Джейк припинив вертітися й поглянув на мене. – В чому справа?
– Мені тут неприємно. Це мене образило. Я здригнулася, а його очі звузилися.
– Тоді мені шкода, що ти прийшов, – пробурмотіла я. – Чому б тобі не сказати, що тобі треба, і тоді ти зможеш піти?
– Я повинен поставити тобі кілька запитань. Це не забере багато часу. Ми маємо повертатися на похорон.
– Гаразд. Давай швидше з цим покінчимо, – мабуть, я трохи перестаралася з агресією в голосі, але я не хотіла, щоб Джейк бачив, наскільки мені важко. Я знала, що вчинила несправедливо щодо нього. Зрештою, після всього, що він зробив для мене, я проміняла його на кровопивцю. Я перша його образила.
Він глибоко вдихнув, і його тремтячі пальці раптом заспокоїлися. Обличчя перетворилося на незворушну маску.
– Один із Калленів у тебе, – сказав він.
– Так. Аліса Каллен. Він задумливо кивнув.
– Скільки часу вона проведе тут?
– Стільки, скільки захоче, – в моєму голосі досі відчувалася ворожнеча. – Тут їй завжди раді.
– Як гадаєш, ти зможеш… будь ласка… розкажи їй все про іншу – про Вікторію.
Я зблідла.
– Я вже їй розповіла. Він кивнув.
– Ти повинна знати, що якщо Каллени повернулися, то ми зможемо стерегти тільки власні землі. Ти в безпеці тільки в Ла-Пуші. Я більше не можу захищати тебе тут.
– Гаразд, – сказала я тихо.
Він відвів погляд і подивився у вікно. Це було все, що він хотів сказати.
– Це все?
Відповідаючи, він не відривав очей від вікна.
– Ще одне.
Я чекала, але він мовчав.
– Так? – зрештою мовила я.
– Інші тепер також повернуться? – запитав він тихим прохолодним тоном. Це нагадало мені Семову завжди спокійну манеру говорити. Джейкоб дедалі більше ставав схожим на Сема… Цікаво, чому це так мене хвилює?
Тепер настала моячерга мовчати. Джейк подивився на мене, уважно вивчаючи моє обличчя.
– Ну? – запитав він. Намагався приховати хвилювання під маскою врівноваженості.
– Ні, – видавила я нарешті. Неохоче. – Вони не повернуться. Його вираз обличчя не змінився.
– Гаразд. Це все.
Я позирнула на Джейка, й роздратування спалахнуло з новою силою.
– Що ж, тепер біжи. Біжи й розкажи Семові, що страшні чудовиська не прийдуть по тебе.
– Гаразд, – відповів він усе ще спокійно.
Ось, здається, і все. Джейкоб поспішно вийшов із кухні. Я чекала, що почую, як відчиняються вхідні двері, але не долинуло ні звуку. Я чула, як цокає годинник, і знову дивувалася з того, як тихо Джейкоб пересувається.
Яке лихо! Ну як я могла так швидко його відцуратися?
Чи пробачить він мені, коли Аліса поїде? А що як не пробачить?
Я сперлася на стіл і затулила лице руками. Як я могла все так зіпсувати? Та що мені було робити? Навіть тепер, оглядаючись на минуле, я не могла знайти іншого шляху, прийняти краще рішення.
– Белло?… – мовив Джейкоб стурбовано.
Я підвела голову й побачила, що він стоїть біля дверей і переминається з ноги на ногу; він не пішов, як я думала. Тільки тепер, побачивши блискучі краплі сліз на руках, я зрозуміла, що плачу.
Спокійний вираз Джейкового обличчя змінився тривогою та невпевненістю. Джейкоб швидко підійшов до мене, нахилившись так, що його очі опинилися на рівні з моїми.
– Я знову це зробив, еге ж?
– Зробив що? – запитала я.
– Не виконав своєї обіцянки. Пробач мені.
– Все нормально, – пробурмотіла я. – Цього разу винна я. Його обличчя скривилося.
– Я знав, як ти переживаєш через них. Це не повинно було стати для мене такою несподіванкою.
Я помітила в його очах відразу. Я хотіла пояснити йому, яка Аліса насправді, захистити її, але щось підказувало мені, що зараз не дуже годящий час.
Тож я знову повторила:
– Вибач.
– Давай не хвилюватимемося через це, гаразд? Вона тут тільки на деякий час, правда? Скоро вона поїде, і все вернеться на свої місця.
– Хіба я не можу товаришувати з вами обома одночасно? – запитала я, не зумівши приховати біль, який відчувала.
Джейк повільно похитав головою.
– Ні, гадаю, це неможливо.
Я важко засопіла й опустила погляд на його ноги.
– Але ти заждеш, правда? Ти все одно залишишся моїм другом, незважаючи на те, що Алісу я також люблю?
Я досі дивилася долі, я боялася підвести очі й побачити Джейкову реакцію на мої останні слова. Йому знадобилася аж ціла хвилина, щоб відповісти, тож, мабуть, було правильно з мого боку не дивитися на нього.
– Так, я завжди буду твоїм другом, – прихрипів він. – І байдуже, кого ти любиш.
– Обіцяєш?
– Обіцяю.
Я відчула, як його руки обнімають мене, і притулилася до нього, досі схлипуючи.
– Мені так зле.
– Ага, – він нахилився й понюхав моє волосся. – Фу.
– Що таке? – не втрималася я. Підвела очі й побачила, що його ніс знову наморщився. – Чому ви всі так робите? Я не пахну!
Він ледь помітно усміхнувся.
– Ні, ти пахнеш – пахнеш, як вони. Фу. Засолодко – аж нудотно. А ще від тебе віє… холодом. Від цього у мене в носі все палає.
– Справді? Дивно якось.
Аліса завжди пахне так чудово. Для людини, звісно.
– Тоді чому Аліса також сказала мені, що від мене тхне? Джейкову посмішку як рукою зняло.
– Гм. Мабуть, для неї мій запах також не дуже приємний. Гм.
– Ну, зате для мене ви обоє пахнете чудово, – я знову поклала голову йому на плече. Я знала, що жахливо сумуватиму за ним, щойно він вийде з будинку. Я сама потрапила у цю пастку – з одного боку, я хотіла, щоб Аліса залишилася назавжди. Я ж збиралася вмирати – образно кажучи, – коли вона поїде. З іншого боку, я не зможу довго жити без Джейкоба. Якась маячня!
– Я скучатиму за тобою, – мовив Джейкоб, немов прочитавши мої думки. – Щохвилини. Сподіваюся, вона скоро поїде.
– Так не повинно бути, Джейку. Він зітхнув.
– Ні, повинно, Белло. Ти справді… її любиш. Тож мені краще триматися від неї подалі. Я не впевнений, що зможу спокійно з цим упоратися. Сем збожеволіє, якщо я порушу угоду, і… – його тон набрав саркастичного відтінку, – ти, мабуть, також не дуже радітимеш, якщо я вб’ю твою подружку.
Почувши ці слова, я відсахнулася, але він дужче стиснув мене в обіймах, не дозволивши піти.
– Навіщо заперечувати очевидне? Жорстока реальність, Білко.