– Тоді він кинув слухавку, – буркнув Джейкоб. Його спина затремтіла, з ним трусилася і я.
– Ти сказав йому, що Чарлі на похороні, – нагадала я йому. Аліса повернула голову до мене.
– Що саме він сказав?
– Він сказав: «Його тут немає», а коли Карлайл запитав, де Чарлі, Джейкоб відповів: «На похороні».
Аліса застогнала й опустилася навколішки.
– Скажи мені, Алісо, – прошепотіла я.
– Це дзвонив не Карлайл, – мовила вона безнадійно.
– Ти хочеш сказати, що я обманюю? – гаркнув Джейкоб із-за моєї спини.
Аліса проігнорувала його, зосередившись на моєму розгубленому обличчі.
– Це був Едвард, – вона вимовила ці слова пошепки, майже задихаючись. – Він вважає, що ти померла.
Мій мозок знову гарячково запрацював. Це не те, чого я очікувала і так боялася, і полегшення прояснило мій розум.
– Розалія сказала йому, що я наклала на себе руки, так? – перепитала я, зітхнувши з полегшенням.
– Так, – мовила Аліса, її очі знову спалахнули. – Вона сказала це, щоб виправдатися, вона й справді в це повірила. Усі засильно покладаються на мій дар. Але навіщо було казати йому це? Невже вона не розуміє… чи розуміє?… – її голос урвався.
– І коли Едвард подзвонив сюди, то подумав, що Джейкоб має на увазі мій похорон, – збагнула я. Було боляче усвідомлювати, як близько я була – всього за кілька дюймів – від його голосу. Мої нігті вп’ялися в руку Джейкоба, але він навіть не поворухнувся. Аліса здивовано подивилася на мене.
– Ти не засмучена, – прошепотіла вона.
– Ну, це якесь непорозуміння, але його можна виправити. Наступного разу, коли він подзвонить, хтось скаже йому… що… сталося насправді… – раптом я замовкла. Її пронизливий погляд змусив слова застрягнути в моєму горлі.
Чому вона так панікує? Чому її обличчя скривилося від жаху та співчуття? Про що вона щойно говорила з Розалією по телефону? Про те, що вона щось бачила… І те, що Розалія розкаюється; Розалія б ніколи не співчувала мені. Але якби вона нашкодила своїй сім’ї, своєму братові…
– Белло, – прошепотіла Аліса. – Едвард більше не подзвонить. Він їй повірив.
– Я… не… розумію, – мовила я, видавлюючи з себе кожне слово. Я навіть не змогла попросити, аби вона пояснила, що сталося.
– Він їде в Італію.
Щоб усе втямити, мені знадобилася хвиля довжиною в один удар серця.
Я знову почула голос Едварда, але цього разу це вже була не прекрасна ілюзія. А просто слабкий тихий відгомін моїх спогадів. Але цих слів було достатньо, щоб рана в грудях знову відкрилася й почала нити. Слова, які долинали до мене з того часу, коли я могла побитися об заклад на все що завгодно: він мене кохає.
Я б не зміг жити без тебе, – сказав він, коли ми дивилися в цій же кімнаті, як помирають Ромео і Джульєтта. – Та я не знав, що мені робити – Еммет і Джаспер ніколи б не допомогли мені в цьому… Тож я думав про те, щоб податися до Італії і розізлити Волтурі. В будь-якому разі не варто дратувати Волтурі. Принаймні якщо не хочеш померти.
Принаймні якщо не хочеш померти.
– Ні! – цей напівдикий крик був такий голосний після слів, сказаних пошепки, що змусив усіх нас підскочити. Я відчула, як кров ударила мені в лице, коли усвідомила, що бачила Аліса. – Ні! Ні, ні, ні! Він не може! Він не може так вчинити!
– Він вирішив зробити це саме в ту мить, коли твій друг підтвердив, що уже запізно тебе рятувати.
– Але ж він… він мене покинув! Він більше не хотів бути біля мене! Яка йому різниця? Він же знав, що колись я помру!
– Не думаю, що він планував жити набагато довше, ніж ти, – сказала Аліса тихо.
– Як він посмів! – заверещала я. Тепер я зірвалася з канапи, Джейкоб же невпевнено звівся на рівні ноги й став між мною та Алісою.
– Ох, відійди з дороги, Джейкобе! – я нетерпляче від штовхнула ліктем його тремтяче тіло. – Що нам робити? – благала я Алісу. Повинен бути якийсь вихід. – Може, подзвонити йому? Може, Карлайл?…
Вона похитала головою.
– Це було найперше, що я хотіла зробити. Едвард викинув телефон у смітник у Ріо – трубку підняв хтось інший… – прошепотіла вона.
– Раніше ти казала, що нам треба поспішати. Навіщо поспішати й куди? Зробімо, як ти хотіла, що б це не було!
– Белло, я… Я не думаю, що можу просити тебе про це… – вона замовкла в нерішучості.
– Проси! – наказала я.
Вона поклала руки мені на плечі, щоб утримати мене на місці. Її пальці ніжно стиснулися, немов на підтвердження її слів.
– Можливо, ми вже запізнилися. Я бачила, як він пішов до Волтурі… І попросив смерті. – (Ми обоє здригнулися, і мої очі осліпли. Я гарячково закліпала від сліз). – Тепер усе залежить від їхньої відповіді. Поки вони не вирішать, я нічого не побачу.
Але якщо вони скажуть «ні», а вони можуть – Аро обожнює Карлайла і, напевно, не захоче його ображати, – то в Едварда є інший план. Волтурі захищають своє місто. Едвард гадає, що вони обов’язково зупинять його, якщо він порушить спокій. І він не помиляється. Його таки зупинять…
Я витріщилася на неї, роззявивши рота. Поки що я не почула пояснення того, чому ми досі не зрушили з місця.
– Отже, якщо Волтурі погодяться виконати його прохання, то ми запізнилися. Якщо вони скажуть «ні» і він перейде до іншого плану – якимось чином їх образить, – ми також запізнилися. Якщо він, як завжди, проявить свої театральні нахили… то у нас іще є час.
– Тоді чому ми ще тут?!
– Слухай, Белло! Незалежно від того, чи ми встигнемо, чи ні, ми опинимося в самому серці міста, що належить Волтурі. Мене вважатимуть Едвардовою спільницею, якщо йому вдасться те, що він замислив. Ти ж будеш не просто людиною, яка знає забагато, а ще й пахне дуже апетитно. У них з’явиться чудова нагода позбутися нас усіх – хоча у твоєму разі це буде радше ситний обід, аніж покарання.
– І це все, що тримає нас тут? – запитала я, не вірячи власним вухам. – Якщо ти боїшся, то я поїду сама.
Я прикинула в голові, скільки грошей залишилося на моєму рахунку, і подумала, чи позичить мені Аліса ту суму, якої не вистачає.
– Я просто боюся, що тебе можуть убити. Я фиркнула з відразою.
– Днями я ледь не наклала на себе руки! Кажи, що мені робити!
– Пиши записку Чарлі. А я подзвоню в авіакомпанію.
– Чарлі, – вимовила я, задихаючись.
Не те щоб моя присутність захищала його, просто я не могла кинути його тут самого, щоб боротися з…
– Я не дозволю, щоб із Чарлі щось трапилося, – тихий голос Джейкоба був хрипкий і злий. – Обіцяю.
Я подивилася на нього, він насупився, бачачи, як я панікую.
– Поквапся, Белло, – перебила Аліса різко.
Я кинулася на кухню, висуваючи всі шухляди й висипаючи їхній вміст на підлогу. Я шукала ручку. Гладенька бронзова рука подала її мені.
– Дякую, – пробурмотіла я, знімаючи кришечку зубами. Джейкоб мовчки подав мені блокнот, у якому ми записували телефонні повідомлення. Я відірвала верхній аркуш й викинула його через плече. Почала писати.
Тату!
Я з Алiсою. Едвард у бiдi. Можеш убити мене, коли я повернуся. Я знаю, що зараз не найкращий час. Менi дуже шкода. Люблю тебе.
– Не йди, – прошепотів Джейкоб. Уся його злість кудись зникла, щойно Аліса щезла з виду.
Я не збиралася марнувати час на суперечки.
– Будь ласка, будь ласка, будь ласка, потурбуйся про Чарлі, – мовила я й кинулася назад у вітальню. Аліса чекала біля дверей із сумкою на плечі.
– Візьми гаманець – тобі потрібен паспорт. Будь ласка, скажи, що у тебе є паспорт. У мене немає часу підробляти ще один.
Я кивнула й кинулася нагору, мої коліна тремтіли точно так, як тоді, коли моя мама хотіла обвінчатися з Філом на пляжі у Мексиці. Звісно, як і всі її інші плани, цей також не спрацював. Але перед цим я зробила все необхідне, щоб підготуватися до наглого шлюбу.
Я вдерлася до своєї кімнати. Закинула старий гаманець, чисту футболку і спортивні штани у рюкзак, зверху поклала зубну щітку. Тоді щодуху помчала вниз. Мене сповнило відчуття дежа вю. На відміну від минулого разу – тоді я втікала з Форкса, щоб заховатися від кровожерливих вампірів, цього разу ж я їхала, щоб знайти їх, – принаймні тепер мені не доведеться прощатися з Чарлі особисто.