Джейкоб та Аліса стояли біля вхідних дверей, між ними зав’язалося якесь протистояння, хоча вони й були задалеко одне від одного. Ніколи б не подумала, що вони розмовляють. Здається, жоден із них не помітив моєї гучної появи.
– Ти, може, і здатна себе контролювати, але ці кровопивці, до яких ти її везеш… – злісно звинувачував Алісу Джейкоб.
– Так, ти маєш рацію, собако, – загарчала Аліса. – Волтурі – втілення вампіризму, ось чому в тебе шерсть стає дибки, коли ти зачуєш мій запах. Вони – твій нічний кошмар, твій інстинктивний страх. Думаєш, я цього не знаю?
– А ти везеш її до них, немов пляшку хорошого вина на вечірку! – заричав він.
– Гадаєш, їй буде краще, якщо я залишу її тут саму при тому, що на неї полює Вікторія?
– Ми дамо собі раду з рудою.
– Тоді чому вона досі полює?
Джейкоб заревів, і по його тілу пробіг дрож.
– Припиніть негайно! – крикнула я – я була геть люта він нетерпіння. – Сперечатиметеся, коли ми повернемося, поїхали!
Аліса обернулася до машини – вона рухалася так швидко, що, здавалося, просто зникла. Я поспішила за нею, автоматично зупинившись, щоб зачинити двері.
Джейкоб ухопив мене тремтячою долонею.
– Будь ласка, Белло. Я благаю тебе. Його темні очі блищали від сліз. До горла підійшов клубок.
– Джейку, я повинна…
– Ні, ти нічого не повинна. Ти й справді не мусиш. Ти можеш залишитися тут, зі мною. Ти можеш залишитися живою. Заради Чарлі. Заради мене.
Почувся рев двигуна «Мерседеса» Карлайла; звук пронизав мене, коли Аліса від нетерпіння натиснула на газ.
Я похитала головою, з очей бризнули сльози. Я вивільнила руку, а Джейк і не перечив.
– Не помирай, Белло, – вичавив він. – Не йди. Ні.
А що як я ніколи не побачу його знову?
На цю думку я ще сильніше розплакалася; з грудей вихопилося ридання. Я обняла його за пояс і на якусь мить міцно притиснулася до нього, ховаючи мокре від сліз обличчя у нього на грудях. Він поклав свою велику руку на мою голову, немов утримуючи мене.
– Бувай, Джейку, – я забрала його долоню зі своєї голови й поцілувала. Мені не стало сили подивитися йому в обличчя. – Вибач, – прошепотіла я.
Тоді я різко розвернулася й побігла до машини. Пасажирські дверцята були відчинені й чекали на мене. Я кинула свій рюкзак на заднє сидіння й ковзнула в салон, захлопнувши за собою двері.
– Потурбуйся про Чарлі! – гукнула я, відчинивши вікно. Але Джейкоба уже ніде не було. Аліса натиснула на газ і зі страшним вищанням шин, схожим на людський вереск, вирулила на шосе. Я помітила, як між деревами мигнуло щось біле. Шматок черевика.
Розділ 19
Гонитва
Ми підготували все необхідне для польоту за лічені секунди, а тоді почалася справжня мука. Літак нерухомо стояв на злітній смузі, в той час як стюардеси повільно походжали туди-сюди проходом, немов прогулюючись, поплескували сумки в багажних відділеннях над головами пасажирів і перевіряли, чи все гаразд. Пілоти визирали з кабіни, перемовлялися з ними, коли ті проходили повз. Аліса твердо стискала моє плече, втримуючи мене на місці, коли я підскакувала від нетерплячки.
– Це все одно швидше, ніж своїм ходом, – нагадала вона тихо.
Я тільки кивнула та знову засовалася на місці.
Нарешті літак ліниво викотив на злітну смугу, набираючи швидкість так повільно, що це було для мене справжнім катуванням. Я сподівалася, що мені стане легше, коли ми злетимо, але шалена нетерплячка не вгавала.
Аліса зняла слухавку телефону зі спинки переднього сидіння ще до того, як ми перестали набирати висоту, і повернулася спиною до стюардеси, яка зиркала на неї з явним осудом. Щось у моєму виразі змусило її не підходити до нас зі своїми зауваженнями.
Я намагалася не звертати уваги на те, щó Аліса говорила Джасперу; не хотіла знову чути ці слова, але дещо все-таки до мене долинуло.
– Я не впевнена, я і далі бачу, що він робить то се, то те – весь час змінює свої плани… То хвиля вбивств по всьому місту, то напад на охорону, то він планує підняти над головою машину посеред людної площі… більшість із цих учинків викриють його – він знає, що це найшвидший шлях, аби домогтися бажаного результату…
Ні, ти не можеш, – голос Аліси став таким тихим, що я ледь його чула, хоча й сиділа за кілька дюймів від неї. Це змусило мене дослухатися ще пильніше. – Скажи Еммету, що не можна… Тоді їдь за Емметом і Розалією та поверни їх… Сам подумай, Джаспере. Якщо він побачить когось із нас, то як гадаєш, що він зробить?
Вона кивнула.
– Саме так. Гадаю, Белла – наш єдиний шанс, якщо ще є якийсь шанс… Я зроблю все, що зможу, але підготуй Карлайла; перевага на боці Волтурі.
Тоді вона засміялася, її голос звучав якось дивно.
– Я поміркую над цим… Так, обіцяю. Раптом вона почала благати:
– Не їдь за мною. Я обіцяю, Джаспере. В будь-якому разі я звідти виберуся… І я тебе кохаю.
Вона повісила трубку й відкинулася в кріслі, заплющивши очі.
– Ненавиджу його обманювати.
– Розкажи мені все, Алісо, – змолилася я. – Я нічого не розумію. Чому ти попросила Джаспера зупинити Еммета, чому вони не можуть допомогти нам?
– На це існує дві причини, – прошепотіла вона, досі не розплющуючи очей. – Перша – та, яку я йому назвала. Звичайно, ми можемоспробувати зупинити Едварда самі – якщо Еммет триматиме його, то у нас з’явиться час, щоб пояснити йому все і сказати, що ти жива. Але проблема в тому, що ми не зможемо підкрастися до Едварда непомітно. А якщо він помітить нас перший, то почне діяти набагато швидше. Він жбурне свій «б’юїк» у стіну чи ще щось, і тоді Волтурі одразу ж його знищать.
Є й інша причина, якої я не могла назвати Джасперу. Якщо наші вже будуть там, і Волтурі вб’ють Едварда, то наші кинуться в бій. Белло, – вона розплющила очі й подивилася на мене благальним поглядом. – Якби ми мали бодай найменший шанс на перемогу… якби в якийсь спосіб ми вчотирьох могли врятувати мого брата, вступивши в бій, це все змінило б. Але ми не впораємося, і, Белло, я не можу втратити Джаспера таким чином…
Я усвідомила, чому її очі молять мого розуміння. Вона захищала Джаспера за наш рахунок і, можливо, за рахунок Едварда також. Я все збагнула, але не почала думати про неї погано. Я кивнула.
– А хіба Едвард не може тебе почути? – запитала я. – Може, він прочитає твої думки і зрозуміє, що я жива, і тоді все владнається?
В будь-якому разі це його не виправдовує. Я досі не могла повірити, що він здатний на таку реакцію. Хіба в цьому є сенс? З болісною ясністю я згадала слова, які він сказав, сидячи на цій канапі, коли ми дивилися, як Ромео і Джульєтта одне по одному накладають на себе руки. Я б не зміг жити без тебе, – мовив він так, наче це було цілком очевидно. Але слова, які він мовив у лісі, кидаючи мене, все це перекреслили.
– Якбиж він слухав, – пояснила Аліса. – Хочеш вір, а хочеш ні, обманути можна й у думках. Якби ти померла, я би все одно намагалася його зупинити. Я б увесь час думала «вона жива, вона жива». Він це знає.
Я міцно зціпила зуби в німому розчаруванні.
– Якби був спосіб урятувати його без тебе, Белло, я б ніколи не наражала тебе на таку небезпеку. Я б цього не допустила.
– Не будь дурненькою. Я – остання, про кого варто турбуватися, – я нетерпляче похитала головою. – Скажи, що ти мала на увазі, коли говорила, що ненавидиш обманювати Джаспера.
Вона похмуро посміхнулася.
– Я пообіцяла, що втечу, перш ніж Волтурі вб’ють і мене. А гарантувати це я ніяк не можу, – вона вигнула брову, так наче хотіла, щоб я втямила всю небезпеку ситуації, в якій ми опинилися.
– А хто такі ці Волтурі? – запитала я пошепки. – Чому вони набагато небезпечніші, ніж Еммет, Джаспер, Розалія й ти?