Минула ціла вічність, перш ніж літак почав заходити на посадку в Нью-Йорку. Аліса досі була в трансі. Я вагалася, чи варто турбувати її зараз. Перш ніж літак приземлився в місті, я намагалася зробити це з дюжину разів, але так і не змогла її торкнутися.
– Алісо, – мовила я нарешті. – Алісо, нам час іти. Я діткнулася її руки.
Її повіки дуже повільно розплющилися. Якийсь час вона хитала головою з боку в бік.
– Щось нове? – запитала я тихо, боячись, що чоловік, який сидить поруч, може підслухувати.
– Не зовсім, – ледь чутно видихнула вона. – Він майже у Волтеррі. Міркує, як йому попросити про цю послугу.
Нам треба було поспішати на пересадку, але це було набагато краще, ніж сидіти й чекати. Щойно літак піднявся в повітря, як Аліса занурилася в такий самий транс, як раніше. Я доклала чималих зусиль, щоб зібрати все своє терпіння, і чекала. Коли знову стемніло, я відсунула шторку, щоб подивитися на чорну порожнечу, яка майже нічим не відрізнялася від самої шторки.
Я раділа, що в мене була багатомісячна практика з контролю власних думок. Замість того, щоб міркувати над жахливим майбутнім, я зосередилася на менш важливих проблемах. І байдуже, що Аліса каже, буцім я можу не вижити. Я міркувала, що скажу Чарлі, коли повернуся. Це було досить складне завдання і забрало в мене кілька годин часу. А Джейкоб? Він пообіцяв, що чекатиме на мене, та чи дотримає він слова? Може, мені доведеться повертатися в Форкс самій, зовсім самій? Можливо, я не захочу вижити, байдуже, що трапиться.
Через секунду я відчула, як Аліса потрусила мене за плече – я навіть не помітила, як заснула.
– Белло, – прошипіла вона, її голос був загучний для темного салону літака, повного сплячих людей.
Я легко прийшла до тями – спала зовсім не довго.
– Що сталося?
Очі Аліси блистіли в тьмяному світлі ліхтарика для читання над головою.
– Нічого не сталося, – усміхнулася вона злісно. – Все добре. Вони ще вагаються, але хочуть сказати йому «ні».
– Волтурі? – пробурмотіла я слабким голосом.
– Ну звісно, Белло, пробудися. Я бачу, щó вони збираються йому відповісти.
– Розкажи мені.
Стюард навшпиньки наблизився до нас проходом.
– Леді, можу я запропонувати вам подушку? – його шепіт прозвучав немов докір за нашу порівняно голосну розмову.
– Ні, дякую, – мовила Аліса, широко посміхаючись. Стюард приголомшено розвернувся й нетвердо пішов назад.
– Розкажи мені, – ледь чутно видихнула я.
Вона нахилилася й почала шепотіти мені на вухо.
– Він зацікавив їх – вони вважають, що його дар може бути для них корисним. Вони збираються запропонувати йому приєднатися до них.
– Що він відповість?
– Поки що я не можу цього бачити, але б’юся об заклад, що це буде яскраве видовище, – вона знову всміхнулася. – Це перші хороші новини – перша удача. Вони заінтриговані; вони справді не хочуть його смерті – «марнотратної» смерті, як висловився Аро, – а цього може бути достатньо, щоб змусити його проявити фантазію. Що довше він складатиме плани, то краще для нас.
Цього було недостатньо, щоб вселити в мене надію; це не принесло мені такого полегшення, як Алісі. Існувало ще так багато варіантів, за яких ми могли запізнитися! І якщо я не потраплю у Волтерру, мені не вдасться умовити Алісу не відправляти мене назад додому.
– Алісо?
– Що?
– Я заплуталася. Як ти можеш бачити все це так чітко? А ще ти бачиш такі далекі події – речі, які можуть і не трапитися?
Її очі звузилися. Цікаво, чи вона здогадалася, про що я думаю.
– Я бачу все так чітко, тому що воно відбувається зараз або станеться зовсім скоро, а ще я справді зосередилася. Наміри, які здійсняться нескоро, приходять самі собою – це радше несподівані, малоймовірні спалахи. До того ж я бачу таких як я краще, ніж таких як ти. А бачити Едварда найлегше, тому що я звикла за ним наглядати.
– Іноді ти бачиш мене, – нагадала я їй. Вона похитала головою.
– Не так чітко. Я зітхнула.
– Я б так хотіла, щоб ти не помилилася щодо мене! З самого початку, коли тобі вперше прийшло видіння мене, ще до того, як ми зустрілися…
– Що ти маєш на увазі?
– Ти бачила, що я стану однією з вас, – я ледве витиснула з себе ці слова.
Вона зітхнула.
– Тоді це було можливо.
– Тоді, – повторила я.
– Насправді, Белло… – якусь мить вона вагалася, а тоді, здається, зробила вибір. – Якщо чесно, то все зайшло задалеко. Я обмірковую можливість того, щоб зробити тебе такою як ми самотужки.
Я витріщилася на неї, завмерши від шоку. Але мій розум відкинув цю ймовірність. Я не могла дозволити собі сподіватися на таке – раптом Аліса передумає!
– Я налякала тебе? – поцікавилася вона. – Я гадала, що це саме те, чого ти хочеш.
– Я хочу! – мовила я, задихаючись. – О Алісо, зроби це зараз! Тоді б я змогла тобі допомогти – і не гальмувала б тебе більше. Вкуси мене!
– Тихіше! – попередила вона. Стюард знову подивився на нас. – Подумай тільки, – прошепотіла вона. – У нас не достатньо часу. Ми до завтра повинні бути у Волтеррі. Ти ж корчитимешся від болю кілька днів, – із цими словами вона скривилася. – Не думаю, що решта пасажирів нормально на це відреагують.
Я прикусила губу.
– Якщо ти не зробиш цього зараз, то передумаєш.
– Ні, – насупилася вона, на її обличчі з’явився сумний вираз. – Не думаю. Звісно, Едвард оскаженіє, та що він зможе вдіяти?
Моє серце забилося швидше.
– Зовсім нічого. Вона тихо засміялася, а тоді зітхнула.
– Ти занадто мені довіряєш, Белло. Я не впевнена, що зможу це зробити. Мабуть, я просто тебе вб’ю.
– Все одно я використаю цей шанс.
– Ти така дивна, Белло, навіть як на людину.
– Дякую.
– Ой, ну, в усякому разі це тільки припущення. Спершу нам треба пережити завтрашній день.
– Гаразд.
Але принаймні тепер у мене з’явилася хоч якась надія, якщо ми все-таки виживемо. Якщо Аліса дотримає слова – і якщо вона не прикінчить мене, – тоді Едвард може бігати за своїми тимчасовими захопленнями, скільки йому заманеться, а я зможу слідувати за ним. Я не відпущу його просто так. Можливо, коли я стану вродливою та сильною, йому більше не захочеться захоплюватися.
– Поспи ще трохи, – мовила Аліса. – Я обов’язково збуджу тебе, якщо буде щось новеньке.
– Гаразд, – пробурмотіла я, впевнена на всі сто, що мені не вдасться заснути. Аліса поставила ноги на крісло, обняла їх руками та схилилася вперед, поклавши чоло на коліна. Вона розкачувалася назад і вперед, щоб зосередитися.
Я відкинула голову на сидіння й почала за нею спостерігати – я помітила, що вона опустила шторку, аби заховатися від сонця на сході.
– Що відбувається? – пробурмотіла я.
– Вони йому відмовили, – сказала вона тихо. Раптом я помітила, що її ентузіазм немов рукою зняло.
Слова застряли в горлі, я почала панікувати.
– Що він збирається робити?
– Спочатку все було так хаотично. Я бачила тільки раптові спалахи, так часто він змінював свої плани.
– Які плани? – тиснула я.
– Це був жахливий момент, – прошепотіла вона. – Він зібрався на полювання.
Вона подивилася на мене й побачила, що я нічого не зрозуміла.
– В місті, – пояснила вона. – Він уже майже зробив це, але в останню мить передумав.
– Він не захотів розчаровувати Карлайла, – пробурмотіла я. Тільки не зараз.
– Можливо, – погодилася вона.
– У нас іще є час? – запитала я й відчула, як змінився тиск у салоні. Літак почав знижуватися.
– Сподіваюся, що є – якщо Едвард дотримуватиметься свого останнього рішення, то, мабуть, ми встигнемо.
– А що за рішення?
– Він вирішив нічого не ускладнювати. Збирається просто вийти на сонце.
Просто вийти на сонце. Ось і все.
Цього буде достатньо. У моїй пам’яті зринув образ Едварда на галявині – блискучого, сяйливого, немов його шкіра зроблена з мільйонів огранених діамантів. Жодна людина, якій випало щастя побачити таке видовище, цього не забуде. Безперечно, Волтурі такого не допустять. Ніколи, якщо хочуть і надалі приховувати своє місто від людського ока.