Його холодна рука почала розтирати мою руку, намагаючись хоч якось її зігріти.
Ми швидко пересувалися тунелем – радше це було швидко для мене. Я була занадто повільна і декого дратувала – мабуть, Фелікса: я чула, як він час від часу важко зітхає.
В кінці тунелю була ще одна решітка – залізні бруси були іржаві, але завтовшки з мою руку. Маленькі дверцята, зроблені з тонших переплетених штаб, були відчинені. Едвард пройшов крізь них і поквапився зайти в більшу та яскравішу, мощену камінням кімнату. Ґратки грюкнули з брязкотом, зачиняючись, а тоді я почула клацання замка. Я боялася оглядатися назад.
Потойбіч довгої кімнати містилися низенькі важкі дерев’яні двері. Вони були дуже товсті – я зауважила це, оскільки вони були прочинені.
Ми зайшли в двері, і я здивовано роззирнулася, автоматично розслабившись. Едвард стояв поруч, його щелепи були міцно стиснуті.
Розділ 21
Вердикт
Ми опинилися в яскраво освітленій приймальні. Стіни тут були білі, підлога вкрита килимами сірого промислового кольору. Звичайні флуоресцентні лампи прямокутної форми рівномірно розміщувалися на стелі. Тут було набагато тепліше, за що я була невимовно вдячна. Ця кімната здалася мені дуже приємною після темряви похмурих кам’яних переходів.
Здається, Едвард не поділяв моєї думки. Він похмуро дивився в інший кінець кімнати на маленьку, закутану в чорний плащ фігурку, яка стояла біля ліфта.
Він легенько підштовхнув мене вперед, Аліса йшла поруч. Важкі двері з шумом зачинилися за нами, а тоді їх замкнули на засув.
Джейн чекала біля ліфта, однією рукою притримуючи для нас двері. На її обличчі застиг байдужий вираз.
Ми опинилися в одному ліфті з трьома вурдалаками, які належали до сім’ї Волтурі. Здається, вони трохи розслабилися і розстібнули плащі, дозволивши каптурам вільно впасти на плечі. У Фелікса та Деметрі шкіра мала злегка оливковий відтінок – це здавалося дивним, адже всім відомо, що вампіри вирізняються неймовірною блідістю шкіри. Темне волосся Фелікса було коротко обстрижене, а у Деметрі розсипалося по плечах. Райдужні оболонки їхніх очей були темно-червоні по краях і поступово темніли, аж поки не ставали чорними по центру. З-під плащів визирав сучасний одяг пастельних тонів, зовсім не примітний на вулиці. Я забилася в куток ліфта, щосили притулившись до Едварда. Його рука досі розтирала мою. Він не зводив очей із Джейн.
Поїздка ліфтом була короткою; ми вийшли й опинилися в кімнаті, яка нагадувала шикарний офіс. Стіни були обшиті дерев’яними панелями, підлога вкрита товстими темно-зеленими килимами. Тут не було жодного вікна, але повсюди висіли величезні, яскраво освітлені пейзажі сільської місцевості Тоскани, немов на заміну вікон. По всій кімнаті затишними групками були розставлені маленькі диванчики, обтягнуті світлою шкірою, на полірованих столиках красувалися кришталеві вазочки з різнокольоровими букетами. Запах квітів викликав у мене асоціації з похоронним бюро.
У центрі кімнати стояв високий полірований стіл червоного дерева. Я заклякла на місці, здивовано роздивляючись жінку, яка за ним сиділа.
Вона була висока, з темною шкірою і зеленими очима. В будь-якій іншій компанії вона здавалася б дуже вродливою – але не в цій. Тому що вона була такою ж людиною, як і я. Мені було невтямки, що ця звичайна жінка тут робить, поводячись так невимушено в оточенні вурдалаків.
Вона чемно усміхнулася і вийшла нам назустріч.
– Доброго дня, Джейн, – мовила вона.
Здається, вона зовсім не здивувалася, побачивши Джейн і її компанію. Вона не звернула уваги ні на Едварда, який стояв посеред кімнати з оголеними грудьми, а його шкіра ледь помітно поблискувала, відбиваючись на стінах білими сонячними зайчиками, ні на мене, розпатлану й, напевно, бридку. Джейн кивнула.
– Добридень, Джанно.
А тоді рушила до подвійних дверей в іншому кінці кімнати, ми попрямували за нею.
Проходячи попри стіл, Фелікс моргнув Джанні, і вона вдоволено захихикала у відповідь.
Потойбіч дерев’яних дверей була ще одна приймальня. Нас зустрів бліденький хлопчина у світло-сірому костюмі. Він був так схожий на Джейн, що можна було подумати, що він її брат-близнюк. Його волосся було темніше, губки не такі пухкенькі, але він був такий самий вродливий. Він вийшов нам назустріч. Підійшовши до Джейн, він усміхнувся.
– Джейн!
– Привіт, Алеку, – мовила вона, обнявши хлопця. Вони двічі поцілувалися в щоки. Тоді він подивився на нас.
– Тебе послали по одного, а ти привела двох… із половиною, – зауважив він, дивлячись на мене. – Хороша робота.
Вона засміялася – звук її сміху дивовижно іскрився, немов воркування дитини.
– З поверненням, Едварде, – привітався з ним Алек. – Здається, сьогодні ти в кращому гуморі.
– Трохи, – погодився Едвард тихим голосом. Я подивилася на його кам’яне обличчя і зачудувалася: хіба його настрій міг бути ще похмурішим, ніж зараз?
Алек усміхнувся і почав вивчати мене, а я заховалася за Едвардом.
– Це і є причина всіх неприємностей? – запитав він скептично.
Едвард тільки зверхньо посміхнувся у відповідь. А тоді завмер.
– Я б теж не проти, – легковажно кинув Фелікс із-за наших спин.
Едвард повернувся до нього, з його грудей вихопилося низьке глибоке гарчання. Фелікс тільки усміхнувся – він підняв руку долонею вгору і жестом запросив Едварда пройти вперед.
Аліса торкнулася Едвардової руки.
– Терпіння, – застерегла вона його.
Вони обмінялися довгим поглядом, і мені стало шкода, що я не можу чути того, що вона йому сказала. Мабуть, вона просила, щоб він не атакував Фелікса, тому що Едвард глибоко вдихнув і повернувся до Алека.
– Аро буде радий знову побачити тебе, – мовив Алек, наче нічого не сталося.
– Тож не змушуватимемо його чекати, – запропонувала Джейн.
Едвард кивнув.
Алек і Джейн, тримаючись за руки, рушили у напрямку ще одного великого, пишно оздобленого залу – чи буде колись кінець цій подорожі?
Вони проігнорували двері в протилежному кінці кімнати – двері, повністю обшиті золотом, – а зупинилися на півдорозі й відсунули зі стіни дерев’яну обшивку, під якою ховалися звичайні дерев’яні двері. Вони були відчинені. Алек притримав їх для Джейн.
Я хотіла застогнати, коли Едвард проштовхнув мене всередину. Знову те саме стародавнє каміння, як на площі, в провулку та в каналізації. Знову темно і холодно.
Кам’яна приймальня була невелика. Вона швидко переходила у яскравішу, схожу на печеру кімнату ідеальної круглої форми, немов велетенська башточка у замку… Мабуть, саме такою вона й була.
Два довгі вікна прямокутної форми кидали вузькі смужки світла на кам’яну підлогу. Тут не було жодної штучної лампи. Єдині меблі в кімнаті – кілька масивних дерев’яних крісел, схожих на трони, без ладу розставлені попід вигнутими кам’яними стінами. В самому центрі круглої кімнати містився ще один отвір. Цікаво, чи використовують його як вихід, як і той, перший отвір на вулиці.
Кімната була не порожня. В ній перебувала невеличка група людей, скликаних, очевидячки, для дружньої розмови. Звук низьких приглушених голосів заповнював кімнату ніжним гулом. Я бачила, що пара блідих жінок у літніх сукнях, яка сиділа на невеличкому клаптику, куди проникало сонячне світло, блищала немов пара скелець, бо їхня шкіра переливалася всіма барвами веселки, які іскрилися на стінах кімнати.
Щойно ми зайшли, всі витончені обличчя повернулися до нас. Більшість безсмертних були одягнені в непоказні штани та сорочки – речі, які нізащо б не впали в око на вулиці. Та чоловік, який заговорив першим, був одягнений у довгий одяг. Його вбрання було чорне мов смола і сягало підлоги. Спочатку мені здалося, що його довге чорне волосся – це каптур плаща.
– Джейн, люба, ти повернулася! – вигукнув він з очевидним вдоволенням. Його голос лунав, немов мелодійна пісня.
Він ішов нам назустріч, його рухи були такі плавні й граційні, аж я мимоволі заклякла на місці, широко розтуливши рота. Навіть Аліса, чий кожен рух був мов па у танці, не могла з ним зрівнятися.