Гай відвів погляд, на його обличчі з’явився ядучий вираз. Очі Джейн спалахнули від обурення, коли вона почула таке порівняння.
Едвард просто кипів. Я чула гуркотіння в його грудях і зрозуміла, що зараз він загарчить. Я не могла дозволити, щоб він постраждав через свою запальну вдачу.
– Ні, дякую, – відповіла я майже пошепки, мій голос тремтів від переляку.
Аро зітхнув.
– Яке невезіння! Яке марнотратство! Едвард зашипів:
– Злука або смерть – ось що все це значить? Я підозрював таке, коли нас привели в цюкімнату. Такі у вас закони?
Тон його вразив мене. Голос звучав сердито, але в тому, як він говорив, було щось обачне – наче він ретельно добирав слова.
– Звісно, що ні, – кліпнув Аро – здається, це його вразило. – Ми зібралися тут, очікуючи повернення Гайді. А не через вас.
– Аро, – прошипів Гай. – Закон розповсюджується на них. Едвард уп’явся поглядом у Гая.
– Чого б це? – запитав він. Мабуть, він знав, про що думає Гай, але хотів змусити його сказати це вголос.
Гай різко вказав своїм тонким пальцем на мене.
– Вона знає забагато. Ви розкрили всі наші таємниці, – його голос, як і шкіра, був тонкий, мов пергамент.
– Тут, у вашому сховищі, є також кілька людей, – нагадав йому Едвард, і я подумала про красиву жінку, яку ми недавно бачили.
На обличчі Га я з’явився новий вираз. Чи, може, так він усміхався?
– Так, – погодився він. – Але щойно вони стають непотрібні, то служать нам за їжу. Гадаю, у вас не такі плани. Якщо вона розкриє наші таємниці, чи зможеш ти її знищити? Гадаю, що ні, – знущався він.
– Я ніколи… – почала я пошепки, але своїм крижаним поглядом Гай змусив мене замовкнути.
– Так само, як і те, що ти не збираєшся зробити її однією з нас, – продовжив Гай. – Тому вона – уразлива. Її життя стане платою за все. А ви можете їхати звідси, якщо бажаєте.
Едвард вищирив зуби.
– Ось про що я думав, – мовив Гай із неприхованою зловтіхою. Фелікс вдоволено нахилився вперед.
– Хіба що… – втрутився Аро. Здається, йому не дуже подобалося, в якому напрямку розвивається розмова. – Хіба що ви збираєтеся подарувати їй безсмертя?
Едвард міцно стиснув губи, вагаючись якусь мить, перш ніж відповісти.
– А якщо я це зроблю? Аро знову щасливо усміхнувся.
– Що ж, тоді ви можете бути вільні, вертайтеся додому й передавайте вітання моєму другові Карлайлу, – він трохи повагався. – Але боюся, тобі слід підтвердити свій намір.
Аро підняв руку.
Гай злісно насупився, але потім розслабився.
Губи Едварда витягнулися у криву лінію. Він подивився на мене, а я на нього.
– Підтвердь свій намір, – прошепотіла я. – Будь ласка.
Невже це й справді така огидна ідея? Невже він радше помре, аніж перетворить мене? Я почувалася так, наче мене щосили вдарили в живіт.
Едвард поглянув на мене, у його очах читалося страждання.
Раптом Аліса відійшла від нас і ступила назустріч Аро. Ми обернулися, щоб подивитися на неї. Її рука повисла у повітрі, так само як і його.
Аліса не мовила й слова, й Аро жестом розігнав свою турботливу охорону, яка миттю заблокувала їй дорогу. Аро зустрів Алісу на півдорозі й з нетерплячою іскоркою в очах узяв за руку.
Він ніжно схилив голову і заплющив очі, намагаючись сконцентруватися. Аліса не рухалася, на її обличчі не було жодної емоції. Я чула, як Едвард міцно зціпив зуби.
Ніхто не ворушився. Здається, Аро завмер над рукою Аліси. Минали секунди, і я дедалі дужче напружувалася, ставлячи собі запитання, стільки часу це триватиме і чи взагалі коли-небудь закінчиться? Щось тут було не так, зовсім не так.
Минула ще одна пекельна мить, і нарешті голос Аро порушив мертву тишу.
– Ха-ха-ха, – засміявся він, досі схиливши голову. Він повільно відірвав погляд від Аліси, його очі блищали від хвилювання. – Це було неймовірно!
Аліса сухо усміхнулася.
– Я рада, що вам сподобалося.
– Неймовірний талант – бачити такі видіння, особливо те, що ще не відбулося! – він здивовано похитав головою.
– І те, що я побачила, станеться, – нагадала йому Аліса тихим голосом.
– Так, так, я вірю. Жодних проблем.
Здається, Гай був трохи розчарований – Фелікс і Джейн поділяли його почуття.
– Аро, – дорікнув Гай.
– Любий Гаю, – усміхнувся Аро. – Тобі не варто хвилюватися. Подумай тільки про можливості! Вони не приєднаються до нас сьогодні, але ми можемо завжди сподіватися на майбутнє. Уяви тільки, яку радість принесе нашому дому сама лише юна Аліса… Крім того, мені так хочеться побачити, як Белла стане однією з нас!
Здається, Аро вдалося переконати. Та хіба він не розуміє, наскільки суб’єктивні видіння Аліси? Що сьогодні вона могла вирішити перетворити мене, але завтра змінить свою думку? Мільйон маленьких рішень, її рішень, а також рішень інших людей – наприклад, Едварда – можуть усе змінити, і майбутнє зверне на інший шлях.
Та чи має значення, що Аліса справді цього хоче, чи зміниться щось, якщо я стану вампіром, адже Едвард так опирається цій ідеї? Якщо для нього смерть краща альтернатива, ніж моє вічне існування, безсмертний клопіт? Я була нажахана й відчувала, що впадаю в депресію, тону в ній…
– Отже, ми можемо йти? – запитав Едвард рівним голосом.
– Так, так, – сказав Аро привітно. – Але, будь ласка, навідуйте нас. Це так захопливо!
– І ми також відвідаємо вас, – пообіцяв Гай, раптом його очі наполовину заплющилися, немов у ящірки, яка дивиться на тебе пильним поглядом. – Аби переконатися, що ви виконуєте всі умови зі свого боку. На вашому місці я б не барився. Ми ніколи не даємо другого шансу.
Щелепи Едварда міцно стиснулися, але він мовчки кивнув у відповідь.
Гай самовдоволено посміхнувся й повернувся назад, до трону, де сидів Марк, нерухомий і байдужий.
Фелікс застогнав.
– Ах, Феліксе, – усміхнувся Аро, немов забавляючись. – Гайді має з’явитися тут щомиті. Терпіння.
– Гм, – голос Едварда набрав нового відтінку. – У такому разі, можливо, нам краще піти якнайшвидше.
– Так, – погодився Аро. – Це хороша ідея. Іноді трапляються нещасні випадки. Проте якщо ви не заперечуєте, я б радив вам дочекатися, поки стемніє.
– Звісно, – погодився Едвард, тоді як я зіщулилася на саму тільки думку про те, що нам доведеться провести в цьому місці ще цілий день, перш ніж вдасться утекти.
– І ще одне, – додав Аро і пальцем поманив до себе Фелікса. Фелікс одразу ж підійшов, і Аро розстебнув сірий плащ, який носив велетенський вурдалак. Тоді кинув його Едварду. – Візьми це. Ти трохи привертаєш до себе увагу.
Едвард накинув довгий плащ на плечі, не одягнувши каптура.
Аро зітхнув.
– А він тобі личить.
Едвард почав хихикати, але несподівано припинив, зиркнувши через плече.
– Дякую, Аро. Ми почекаємо в іншому місці.
– Бувайте, юні мої друзі, – сказав Аро; його очі засяяли, коли він поглянув у тому ж напрямку.
– Ходімо, – мовив Едвард, цього разу трохи нас підганяючи.
Деметрі вказав жестом, що ми повинні йти за ним, і рушив до тих самих дверей, через які ми зайшли. Вочевидь, це був єдиний вихід.
Едвард ніжно підштовхував мене вперед. Аліса йшла поруч, із другого боку. Я не могла роздивитися виразу її обличчя.
– Недостатньо швидко, – пробурмотіла вона.
Я витріщилася на неї зляканими очима, але вона здалася мені просто засмученою. Саме тоді я вперше почула шум голосів – гучних і різких, – який долинав із приймальні.
– О, це так незвичайно, – хрипкий чоловічий голос швидко наростав.
– Так середньовічно, – долинав здалеку неприємний пронизливий жіночий голос.
Великий натовп просочився крізь маленькі двері, заповнивши меншу кам’яну кімнату. Деметрі жестом указав, щоб ми зупинилися. Ми притиснулися до холодної стіни, щоб дати дорогу туристам.
Пара, що йшла попереду (судячи з акценту, це були американці), оцінююче роздивлялася навколо себе.
– Ласкаво просимо, шановні гості! Ласкаво просимо до Волтерри! – долинув із круглої кімнати мелодійний голос Аро.